Illustrated by Anna Osadchuk
Ірині 36 років, вона працює менеджеркою. З першого дня війни Ірина в Херсоні, разом із 12-річним сином вона залишилась вдома — на п‘ятому поверсі п‘ятиповерхівки.
«Вибір (лишатись чи їхати) був невеликий. Про війну дізналась від дзвінка родича — о 6:20 ранку він сказав, що нас, напевно, бомблять. Зателефонувала мамі — вона на той час вже поговорила з бабусею (86 років), яка пережила Другу світову. Бабуся сказала, що їх обстрілюють зі сторони Криму (все блимає біля озера Сиваш), і літаки летять на Херсон. А мама о п‘ятій ранку чула вибух в аеропорту Херсона»..
Бабуся Ірини живе в Каховському районі. Від Криму цей район відмежовує озеро Сиваш. А мама — в Херсоні, в районі, що ближче до аеропорту. Пізніше будинок батьків Ірини, багатоповерхівку, як і два сусідніх, обстріляли з артилерії.
Ірина має багато родичів у Херсонській області, на кордоні з Кримом. «Ми швидко зателефонували всім, дізнались, яка ситуація. Тоді й зрозуміли, що їхати кудись вже пізно. Та й куди, якщо вибухи були на виїзді з міста, біля аеропорту. Колона воєнної техніки, яка йшла з Криму, була незліченною», — розповідає Ірина.
«Я заздалегідь заправила в машині повний бак, але вирішила залишитись. Батьки відмовились їхати, а чоловік наразі в рейсі (чоловік Ірини моряк). Зв‘язку із ним не було, коли з‘явився — поговорили й вирішили, що їхати небезпечно».
На 10-й день війни в Херсоні було багато воєнної техніки. Обласна рада в оточенні. Понівечені, обстріляні будівлі. Проте тисячі людей вийшли на мітинг до обласної ради із прапорами України й лозунгами: «Херсон — це Україна».
«Вже розумію, що війна не скінчиться за два-три дні (хоча й дуже на це сподіваюсь). Відчуваю страх, відчай та безпорадність. Звикаю до обстрілів, вже розрізняю — коли стріляють далеко (а значить, можна не бігти в укриття). Постійно прислуховуюсь до різних звуків, кожен із них може бути початком обстрілу. Я розумію, що місто оточене, виїзду немає і бігти нема куди».
Чоловік Ірини дуже переживає, але ніяк не може зарадити, але спілкування з ним підтримує. Допомагають обговорення ситуації з різними людьми, аналітика від експертів, хатні справи (але наснаги вистачає лише на приготування їжі для сина).
«На 8-й день я вирішила подивитися серіал, щоб відвернути увагу. Ще мене дуже підтримує син. Я радію, що він не усвідомлює усієї серйозності ситуації, хоча багато чого бачить і чує. Коли все закінчиться, син мріє піти на риболовлю — вже поплавки готує, тестує їх в акваріумі».
Планувати життя у воєнний час складно, немає розуміння, що станеться наступного дня або години. В Ірини з першого дня складені наплічники із найважливішим, на випадок, якщо потрібно буде втекти.
Ірина мріє про мир. «Я мрію зустрітись із чоловіком, рідними, друзями, колегами. Хочу, щоб усі були живі, цілі й здорові. Поплакати разом і сказати — ми це пережили!»
