Постріл в око навиліт. Так загинув батько 25-річної Софії Денисенко, рекрутерки IT-компанії SoftServe. Софія тоді жила в Рівному, а батьків та інших родичів Софії війна застала у її рідному Василькові, містечку в Київській області. Її батько записався до територіальної оборони — підрозділу, що охороняв військові об’єкти. Однієї ночі ракети впали на об’єкт поруч, але тоді пощастило — батько лишився живий. «Ми тоді дуже раділи, — згадує Софія. — Він ще так написав: «Для чогось бог мене береже»». Але наступної ж ночі він загинув.
Софія каже, це було миттєво — постріл в око навиліт. Була жорстка перестрілка, багато втрат — до 20 людей. Потрапити на похорон Софія не змогла.
«Мама попросила не їхати, бо це просто небезпечно, це не через Київ, а якимись різними дорогами. І я, певно, довго їхала б», — каже Софія.
«Я тільки підключалася на панахиду, на відспівування, в телефонному режимі. Мама включила, щоб я послухала».
Софія згадує тата, як дуже патріотичного, проукраїнського, каже, він завжди виправляв їхні неправильні наголоси. Мав прогресивні, європейські цінності, сортував сміття, турбувався за раціональне використання ресурсів, хоча був простим хлопцем з села, можливо, десь і наївним. Він був на Майдані — Софія пам’ятає, як родина і туди проводжала його, наче востаннє. Час від часу він вчив Софію з братом стріляти — мовляв, зайвим не буде.
«Ми цьому сильного значення не надавали. Ну бо яка війна, ви що, страшно! Зараз вже розуміємо, що якісь його пропозиції будувати бункер та вчитися стріляти були дуже раціональні. Якщо ти зі зброєю та вмієш стріляти — ти можеш захищати країну».
Брат Софії у перші ж дні російського наступу пішов на фронт. Зараз він на передовій. Іноді через поганий зв’язок він не відповідає на повідомлення цілу добу, і це найтяжчі миті для Софії.
«Ця важка невідомість, невизначеність, дуже травмує. Це відчуття, що ти втрачаєш з людиною зв’язок, а, можливо, людини вже й немає — це дуже страшно, — каже вона. — Найбільше я боюсь втратити когось із рідних ще. Це найстрашніші втрати. Все інше просто тьмяніє і стає неактуальниим. Страшно, що ти не був поряд з тою людиною, не допоміг, не врятував або чогось не передбачив. Це найстрашніше».
Зараз з Софією живуть її мама та хрещена зі своїми дітьми, котом та собакою. Софія продовжує працювати. За її словами, у Рівному зазвичай спокійно, лише гудуть тривоги. Підприємці поновлюють роботу, у місто приїжджають переселенці.
«У перший день звуки вибухів, навіть віддалені, викликали тваринний жах та заціпеніння. Мене просто брало холодом і я дуже тремтіла. Було дуже-дуже страшно від того, що це реально відбувається з тобою, це не якийсь підручник історії. А потім адаптувалася. Зараз ми навіть час від часу сміємося і відволікаємося на побут».
Софія мріє за свого життя побачити омріяну всіма Україну — європейську, незалежну від Росії та Білорусі. Мріє, щоб жити тут було спокійніше. Мріє народити тут дітей.
