Illustrated by Schulga Nataliia
«На початку у мене було два режими — плач або ступор. Зараз ключова емоція, яка тримає, — це злість, мені хочеться помститися око за око», — каже Ольга Сімонова.
За освітою вона психологиня, працює в соціальній сфері. Її рідний Димер, селище на півночі Київської області, майже від самого початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну опинився в тилу у ворога. 35 діб — рівно стільки Ольга разом з родиною провела в окупації.
Наприкінці 2014 року саме в Димері відкрили табір соціально-психологічної реабілітації «Лісова застава» для дітей, які постраждали від війни на сході України. Ольга протягом багатьох років працювала там і допомагала дітям.
«Я слухала їхні історії про те, як їх бомбили. І мене охоплювало жахливе відчуття провини. Я ж навіть не уявляла, що це означає. Бо жила в безпеці і комфорті. А тепер при кожному бомбардуванні, при кожному обстрілі, під час боїв, прильотів, коли ми сиділи в погребі, думала: тепер я точно знаю, як це», — каже Ольга.
Хоча насправді вона до останнього вірила, що Димер, який розташований за 80 км від білоруського кордону, за будь-яких сценаріїв залишиться безпечним.
«Ми думали, якщо щось почнеться, то з боку Росії, знову на сході України. Навіть планували, як прийматимемо у себе дітей з Донецької та Луганської областей. І коли я сказала чоловікові (він сам з Донецької області і вже тікав від війни), що нас бомблять, то це так абсурдно прозвучало. Як це можливо?», — розповідає Ольга.
У перший день вторгнення вже під звуки вибухів вони з чоловіком ще встигли заправити автівку, забігти в магазин, набрати продуктів. Свіже м’ясо, заморожені пельмені, вареники. Геть нераціональний набір, бо все це залежало від холодильника і світла, яке зовсім скоро зникне. «Чим я тоді думала? Зараз би бігла по консерви. Але ж хто знав», — каже вона.
Повернулись додому, склали документи, аптечку, тривожну валізу. Вони були готові залишити Димер. Але вже на наступний день тут з’явилися колони російської техніки.
«І ми ніби потрапили в день сурка. Російські війська стоять у нас. Потім наступають на Гостомель, їх там б’ють наші. Вони відходять в Димер, перегруповуються, беруть нову техніку і знову на Гостомель. Їх там знову б’ють. Вони знову повертаються назад. Такий ось нонстоп. Було таке враження, що вони йдуть картами і шляхами Другої світової війни. Бо постійно чули від них про Лютізький плацдарм (був захоплений радянськими військами в 1943 році в ході переслідування з’єднань німецької групи армій «Південь» і використаний для відвоювання Києва — прим.). Він майорів у них перед очима. Але ж вони навіть річку Ірпінь не змогли пройти. Тому що вона через пошкодження дамби розлилась на 3 км. Ірпінь, з одного боку, нас врятувала, а з іншого, — відгородила від великої землі», — каже Ольга.
У Димері почався новий дивний світ. Без світла, без магазинів і аптек, без зв’язку. Без розуміння, як виживати в окупації. До всього в березні російські війська призначили в селищі свого голову громади і вивісили російський прапор. Місцеві їх питали: «Ви прийшли до нас, вибрали нам нового голову, у нас тепер нова влада. Ми хто вам тепер? Ми росія? Ми ваші раби чи хто? — Мы не знаем. Пусть политики решают».
«Ось така зазомбованість в мисленні лякала. У нас тут різні стояли. І кадирівці, і буряти, і Росгвардія, і ОМОН. По нашій вулиці розселилися кадрові військові, то вони були більш-менш притомні. У будинок до нас не заходили. А на іншому кутку все відбувалось інакше — роздягали хлопців до поясу, розглядали татуювання, могли покласти обличчям у землю і обстрілювати навколо з автомату. Так вони демонстрували свою владу», — каже Оля.
Відсутність інтернету і зв’язку пригнічувала і дезорієнтувала.
Брат в Ужгороді і подруга — єдині, з ким Ользі вдавалося постійно тримати зв’язок. Щоб зловити сигнал, Ольга ставала на табуретку під дахом, робила дзвінок і зрештою навчилася тільки по тону «ало» визначати, що робиться на «великій землі».
«Інше складне питання: як дістати щось, що тобі потрібно? Ти ніби в тюрмі. Бо гроші нічого не варті. Щось купити фактично неможливо. І ти обмінюєшся. Приміром, береш зі свого підвалу банку варення, і обмінюєш її на кілограм картоплі в сусідів. Але найкрутіша валюта — то, звісно, цигарки. Коли вже і вони закінчилися, хлопці-курці курили чай, підмішуючи в нього м’яту. Самокрутки робили із касових стрічок… Куріння — це ж звичка з минулого життя, єдине, що зігрівало. Як від неї відмовитися», — пояснює Оля.
Вона ж мріяла про каву з молоком. Ніколи не думала, що хотітиме чогось настільки банального, чого раніше в неї було в надлишку. А ще дуже хотілося почути звичне «Доброго ранку! Ми з України» (цим вітанням починаються відео, які записує голова Миколаївської облдержадміністрації Віталій Кім). І нарешті побачити українських військових.
Майже одразу Ольга разом з мамою-лікаркою-УЗД почали допомагати місцевій лікарні. «Хотілося щось робити», — каже Оля. У лікарні не вистачало рук. Загалом не вистачало нічого — медикаментів, хірургічних матеріалів. Це була невеличка лікарня, в якій багато років не робили операцій і не приймали пологів. І раптом вона стала дуже важливою. Це було чи не єдине місце, де мешканці могли отримати медичну допомогу.
«Коли у мене питали, які тут є відділення, то я відповідала: одне велике коридорне. Всіх пацієнтів довелося розмістити в коридорі, бо спускати їх з другого поверху в бомбосховище під час обстрілів незручно», — каже Оля.
За час окупації в лікарні народилися п’ять хлопчиків. А потім сюди почали привозити поранених. Були вогнепальні поранення, були смерті від поранень. Багатьох людей привозили з простреленими стопами.
«Одна справа, коли російські військові тільки заїхали. Але ж потім вони почали окопуватися в будинках, по дворах. Їх була тьма. Вони понатикали блокпостів. Ми розуміли, що не зможемо з ними не контактувати. Але не розуміли, як поводитися. Окупантів тут ніхто не чекав. Це було чисте неприйняття. Люди грубили їм, хотіли насолити хоч якось, якщо не коктейлем молотова, то словами. А в росіян автомати і агресія», — пояснює Ольга.
Вона і сама ледь стримувала себе. Коли з’явились перші зелені коридори, Оля намагались отримати гуманітарний вантаж з медикаментами для лікарні. Волонтери, які відправляли ліки, попросили підтвердити, що запит саме від лікарні.
«Я сфотографувала лікарню, заявку від головного лікаря, і два дні намагалася відправити ці фото в ммс. Коли нарешті змогла, то бігала по лікарні і кричала на радощах «Відправила!» Це почув один з місцевих і передав росіянам, що я навідниця. Мене допитував якийсь з їхніх начальників. «Чому ти сюди постійно ходиш? — Тому що я лікар. — Доведи. Покажи диплом», — переказує вона розмову.
Той диплом врятував їй життя. Ольга відбулась лиш телефоном, який в неї відібрали.
«Напевно на все життя запам’ятаю ту розмову і фразу, яку почула від росіянина: «Я улыбаюсь не потому, что я хочу увидеть улыбку в ответ, а потому, что я в принципе добрый. Понятно?». У цей час він грався запобіжником на автоматі. У мене трохи відбите почуття самозбереження. З цим треба було щось робити. Бо якби в нас стояли такі війська, як в Бучі та Ірпені, моя історія завершилася б інакше. У нас була гуманітарна катастрофа, зараз все скрізь заміновано, є зниклі безвісти. Але звірств у таких масштабах, як там, не було», — каже Оля.
Весь час окупації вона продовжувала допомагати в лікарні. Вдома залишилася тільки в останні дні, коли російські війська відступали. Бо відходячи з позицій, вони грабували оселі.
«Неподалік від нас будинок, де жили доволі заможні господарі. Вони встигли виїхати. І коли росіяни туди заходили, то треба було бачити їхню реакцію. Ніби кота закинули на поле з валер’янкою. Cтільки ходок туди зробили… Спочатку виносили потроху щось цінне і невелике. А коли йшли востаннє, то взяли з собою навіть килими і люстри. Награбоване не влазило в той БТР, то вони все добро примотали ззовні, сіли зверху і їхали як на бричці», — розповідає Ольга.
Димер звільнили через понад місяць окупації. «Наскільки багато людей залишилось в селищі ми зрозуміли тільки тоді, коли до нас зайшли українські військові. Всі повиходили зі своїх схованок на вулицю зустрічати. Намагалися їх то чаєм напоїти, то обійняти», — усміхається Оля.
Майже одразу вона почала налагоджувати зв’язки зі своїми друзями-волонтерами і передавати їм запити від місцевих жителів. А за кілька днів вже розвозила гуманітарні вантажі по найменших селах своєї громади та сусідньої Іванківської.
«Я боюсь того, що не можу плакати. Боюсь, що злість з’їсть мене зсередини. Щоб так не сталося, ми і почали швиденько щось робити. Перенаправляти це потужне почуття в нормальне русло», — каже вона.
Друзі просили: «Ти ж психолог, спочатку потурбуйся про себе». І розпитували, що потрібно. Першим Ольга замовила собачий корм для свого хаскі Антея. «Тут без варіантів», — жартує Оля. Для себе довго не могла нічого придумати, поки зрештою не замовила шкарпетки.
«Ми з чоловіком любимо різні смішні, яскраві. Ті, що в нас були, за місяць потерлися. І ось до мене приїхала велика партія нових шкарпеток. Це так зігріває. Ти бігаєш в бєрцах по полях. Дивишся на ноги, а там поні і рожеві пончики. Є настрій! Побіг далі», — каже вона.
Також Оля зараз допомагає дітям з інвалідністю, з якими ще в лютому працювала в таборі в проекті «Територія необмежених можливостей». І вже навіть планує літній табір. «Я розумію, що зараз у мене буде непахане поле роботи. І бачу в цьому ресурс для себе», — каже вона.
Виїжджати вона поки не планує. Хоча тепер живе з думкою, що все пережите будь-якої миті може повторитися.
«Моя бабуся з Катюжанки, яка так само потрапила в окупацію. У школі, що неподалік від її хати, росіяни на дошці лишили послання нашим дітям. Там було таке: «Успехов вам в учебе! Война закончится и вы будете восстанавливать свою Родину… Надеемся, что мы будем дружны… Мир вам, братья и сестры». Це так цинічно. Вони зробили зі школи свою базу, все перекопали. А потім вивезли зі школі, що тільки можна, навіть варильні поверхні з їдальні. Складно вкласти Коли ми спілкувалися з російськими солдатами, то здавалося, що їм з молоком матері якісь наркотики підмішували. Ну не може людина так мислити в 21 столітті. А вони всі як один: «Победа, 9 мая на Крещатике, мы пришли поднимать вас с колен». З яких колін? Подивіться, як ми живемо! Вони дивувались тонким телевізорам, автівкам, навітьь туалетам в будинках! А те, що ми маємо цифрові документи — то їм взагалі було важко осягнути.
Вони бачили тут краще життя і здавалося, ніби мстяться нам за нього. Казяться через це. Вони, як великий рій ос, який хотів жалити нас. Був у нас один такий російський солдат на блокпосту, який виправдовувався: «Я никого не убил». Спочатку мені було його шкода. Але я одразу повернула себе до реальності. Що б він не казав, він прийшов на мою землю. Він розмовляє зі мною з автоматом. Він загарбник. Але ж завжди є вибір, ким бути і що робити», — говорить Оля.
