Олегові Романюку 36 років, за першою освітою він медбрат, але останнім часом працював на кухні у ресторані. Олег з Луганської області. Від його колишнього дому до лінії розмежування, яка була до повномасштабного наступу Росії, — 15 кілометрів. Зараз Олег живе у Харкові. 24 лютого 2022 року о 5 ранку він прокинувся від знайомих звуків вибухів. 

«Я знаю, що як звучить: артилерійські снаряди та міни свистять на підльоті, гради гудять, cмерч видає звук, схожий на шелест. Ракети та авіаційні бомби не чутно і це питання везіння. Якщо чуєте короткий ляск без луни, то це працює ППО. Я не очікував почути такі звуки у Харкові, але відразу зрозумів, що треба робити. Встав і спокійно набрав води, поки вона є, увімкнув пральну машину, подивився, чого мені не вистачає, що треба докупити», — розповідає Олег.

Він не планував покидати Харків та навіть не збирав тривожний рюкзак. 

«Якби в мене була дитина, я замислювався б над тим, щоб відправити сім’ю якомога далі звідси. Але я живу сам, дитини не маю, і в мене не було навіть думок їхати. Втекти зараз — це все життя бігати. Втратив домівку там, ще й тут бігти — куди? Тільки оборонятися, щось робити», — каже Олег.

У лютому 2014 року, коли у східних регіонах тривали протистояння, Олег разом з колегами організував медпункт у Харківській облдержадміністрації. Цього року в нього дежавю — він знову працює в медпункті в облдержадміністрації.  1 березня, коли у будівлю прилетіла російська ракета, Олег збирався на чергування. 

Поки невідомо, де продовжить роботу його медпункт, але припиняти волонтерити Олег не збирається. Він приємно здивований згуртованістю та самоорганізацією людей, як серед волонтерів, так і у територіальній обороні. Підтримку знаходить у спілкуванні, навіть коли залишається сам удома — є зв’язок з друзями та близькими по всій Україні. 

Олег живе у приватному секторі, за укриття має цокольний поверх будинку із забарикадованими вікнами, до метро чи вокзалу — 7-10 хвилин. Каже, його району щастить — ракетних влучень поблизу не було. І навіть всіх російських військових, що бігали поблизу під час вуличних боїв, там переловили. 

Родичі Олега живуть на окупованих територіях, у так званій «ЛНР». В перші дні повномасштабного наступу на Луганщині були страшні бої. Цілі міста — наприклад, Щастя, — майже стерли з землі. Причин для тривоги в Олега вистачає. Водночас він упевнений, що, попри всі жертви та руйнації, війна закінчиться перемогою України. 

«Я мрію, щоб усе закінчилося швидше, але так, щоб ми повернули всі наші території. І щоб ця сволота заплатила за відбудову наших міст. Щоб через декілька років Україна виглядала набагато кращою, ніж до початку війни».