Illustrated by Liubov Miau

В мирний час 29-річний волинянин Микола Левчик готується до марафонів та тренував дітей і дорослих. Але від 24 лютого він готується до збройної боротьби і займається обороною Києва, де живе з 2010-го.

Як і багато українців, 24 лютого, в день нападу Росії, Микола не одразу зрозумів, що відбувалося.

«В перший день війни, — розповідає він, сміюючись, — я навіть за інерцією подумав про те, щоб взяти ноутбук та трохи попрацювати над планами тренувань.

Плани мирного життя довелося відкласти — того ж дня чоловік долучився до тероборони. Спрацювали одразу кілька факторів. По-перше, змотивував колега Миколи, заслужений тренер України родом із Донецька. «Мій тренер – це велика людина. Якщо він долучився до оборони, я теж нікуди їхати не можу». По-друге, Микола мріє, щоб його малі вихованці могли жити в незалежній країні, «щоб у них все було супер». А за це «супер» треба боротися.

Відтоді Миколині дні підпорядковані чіткому розкладу військового: чергування тривають два дні та поділено на цикли: три години захисники та захисниці чергують, три — відпочивають. Коли два дні закінчуються, беруться до вишколів, які особливо необхідні таким як Микола: до війни не мав армійського досвіду, зате першого ж дня в теробороні отримав кулемет. «Через три дні нам надали форму, а шолом та наколінники ми знайшли вже самі, щоб було комфортніше та безпечніше воювати».

Перед війною Микола із вихованцями розпочали челендж: протягом місяця вони мали виконувати по шість вправ щодня. Хто дотримується режиму, одержить подарунок: класні спортивні шкарпетки чи кросівки. І досі, навіть в умовах війни, деякі вихованці займаються та надсилають відео виконаних завдань. «Дзвоню їм і кажу: «Є можливість — займайтеся!». Тому що все закінчиться, а далі рухатися треба». Микола чекає на зустріч зі «своїми» дітьми після перемоги: «Я хочу обійняти і поцілувати. Я їх і так завжди обіймаю, а тут ще й поцілувать хочу. З усіма зустрітись хочу. А ще… нормально закінчити челендж».