Illustrated by Liubov Miau
Зранку 24 лютого дружина повела сина в школу, я ще спав. Дружина повернулась біля 8, їй одразу дзвонить класна керівниця і каже: «Почалась війна». А ми якось… Бахи та бахи. У нас з лівого берега вони завжди були чутні, хоча останні кілька років було тихіше. Дружина одразу набрала Сєню [син, 14 років], щоб чекав на зупинці і побігла за ним.
Я працював в акваріумній студії, де продавав рибок, рослинок, корм. Того ранку написав керівнику. Запитав, чи виходити на роботу. Він відповів: «Яка робота, якщо війна почалась?!». Тобто я особливо навіть не розумів, що відбувається. Але того ж дня почались вже сильніші вибухи. Війна прийшла до всієї України. Я 10 років не курив, але тоді почав знову.
2 березня у нас вже зникло світло, опалення та зв’язок. 6 березня до мене прийшов старий товариш, з яким ми 5 років не розмовляли. Сиділи утрьох з дружиною на кухні, випивали, вона гріла воду. Були ще запаси води з крану. Поступово потух газ.
Спали на підлозі у квартирі, під 3-4 ковдрами. Ходили по воду до криниці, готували на вогнищі.
Ми, коли була ще можливість, купили трохи картоплі, цибулі, моркви. Товариш приніс сала, ковбаси. Чесно скажу — сусіди розмародерили магазин, і дали нам трохи продуктів. У православній церкві дали дві банки горошку та дві банки кукурудзи. Вони ще суп готували — маленька порція, але можна було щось їсти. Ми їжу не брали, записалися лише на гуманітарку. Втім, російські уїбани її не пропускали. Сухарів насушили, коли був хліб. Суп зваримо на вогнищі, трохи сухарів насипемо — такий обід. Було борошно, тому дружина робила прості оладки: борошно, сіль і вода.
Я з сусідами раніше особливо не спілкувався, багато ватних було. А ось під час війни почав. Виявилось, що більш-менш нормальні люди. Війна, знаєте, робить людей людянішими, вони починають допомагати один одному, стають ближчими. Хоча люди різні, хтось і наживається на війні.
Більшість часу ми сиділи вдома, бо бомбосховище у нас дуже сире. Туди спускались лише коли напряму з «Градів» (системи залпового вогню) обстрілювали. Перший серйозний обстріл я відчув на собі, коли ми ходили провідати маму товариша. Літак скинув бомбу біля пірсу, поряд з оглядовим майданчиком, це було за метрів 300 від нас. Тоді ми вперше сильно злякались. Потім ще ходили у центр міста провідувати матір дружини. Були дуже сильні бої, у всіх подвір’ях — ніби маленький Грозний, я це так називав. Горіли машини, будинки. Ми пробирались перебіжками, між обстрілами, через двори. Дивимось, люди готують їжу, а поруч могили — доросла, дитяча.
Інший раз, коли йшли до батьків дружини, побачили величезну калюжу крові, а у ній мозок, знаєте..так..плаває. Трупів взагалі багато по місту лежить — на зупинках, лавочках. Замотують в ковдри та виносять. Поруч з моїм будинком днів 5 пролежала жінка, замотана в ковдру, поруч хрест збили з двох гілочок. Потім, видно родичі, вирішили поховати, вирили яму на алеї каштанів та похоронили між дерев.
Одного дня ми готували їсти на подвір’ї. Ми живемо навпроти судоремонтного заводу. Снаряд прилетів в завод, пішла сильна вибухова хвиля, ми забігли у під’їзд. Трохи злякались, але думаємо: «Ну ладно, попало, то попало». Вийшли, доготували їжу. Заходимо додому і чуємо великий такий «бабах». Снаряд влучив у 9-поверхівки за нашим будинком, вони вигоріли, а у сусідньому будинку знесло дах. Після цього ми вирішили, що треба виїжджати.
У мене не було авто. Я підходив до сусідів, але деякі з них брали з собою документи, матраци, чи інше барахло, а для нас не вистачало місця. Майно їм було важливіше, аніж людське життя. Сусідка з дитиною також шукала машину і не могла знайти.
Зрештою, мені вдалось знайти чоловіка, який погодився нас вивезти. Їхали з Маріуполя через Милекино. Там стоїть зі сторони Запоріжжя російський блокпост. В Мангуші «ДНР-івський» і російський прапор висить, в Остапенко російський блокпост, а найстрашніший був Бердянський. Там буряти стояли в основному. Вони попросили мене показати татуювання, перевіряли чи я не з «Азову». Я показав татуювання, після того послали на реєстрацію. Та виглядала, як список Шиндлера: три столика пластмасових, три російських солдата сидить, зошит і ручка. Беруть номер телефону, ПІБ, рік народження і місто проживання. Перевіряють, чи не воював останні 8 років, ну ви розумієте — усе це пропагандистське гониво. Я все заповнив і поїхав у Бердянськ. Нас там поселили у місцевий дім культури.
Пробули ми там 4 доби. Довго шукали можливості виїхати у Запоріжжя. Але вдалось. Потім знову блокпости. На одних переглядали месенджери, фотографії, на іншому знову тату дивились. У Запоріжжі нас вже напоїли, накормили, привезли у садочок, де ми змогли поспати. Ми вперше з 24 лютого помились.
Син легше за усіх нас переживає це все. Найважче — дружина, бо її батьки там залишились. Не захотіли їхати. Кажуть: «тут все наше, кидати нічого не хочемо, все нормалізується». Мої також залишились. Мати сьогодні подзвонила. Каже, що біля них поки тихо.
Відчуваю тугу по місту, хоч воно і вбите, хоч там навіть ніде було помитись.
