Маріанні 24. Уранці 24 лютого вона прокинулася у львівській квартирі, щоб погодувати піврічного сина Тараса, почала переглядати новини і дізналася, що Росія почала повномасштабне вторгнення.
«Я ніколи не забуду, як годую сина і просто починаю плакати. Тому що розумію, що війна дісталася сюди», — каже дівчина.
Але по-справжньому вона усвідомила, що сталося, коли вийшла з дитиною прогулятися: на весь центр Львова знайшла лише одне місце, де ще можна було випити кави. Всі кав’ярні були зачинені.
Напередодні Маріанна про всяк випадок зробила Тарасу закордонний паспорт, тому рішення їхати закордон, здавалося, лежало на поверхні. Однак після того, як чоловікам призовного віку заборонили виїзд із країни, вона вирішила, що не поїде одна. Зрештою, якби не маленька дитина, вона й сама була готова рватися в бій.
Утім, після того, як Маріанна з Тарасом вперше сховалися у старому запиленому бомбосховищі, її думка змінилася.
«Я зрозуміла, що маю поставити пріоритетом сина, а не своє бажання нищити окупантів ціною власного життя. Тому що зараз від мене залежить інше життя».
Тож сім’я рушила в дорогу. Перехід через кордон був дуже складним. Автомобіль застряг у корку перед польським кордоном. Тоді Маріанна загорнула сина у все, що в неї було, сховала під курткою і йшла 22 кілометри в мороз разом із рідними. Люди в будиночках обабіч траси влаштовували пункти обігріву, напували чаєм, годували гарячим.
«Я плакала, бо не хотіла їхати з країни, де такі добрі люди», — пригадує дівчина.
За кілометр до кордону вона попрощалася з чоловіком: звідси для мам із дітьми курсував автобус, однак потрапити на нього було непросто. Дехто стояв у черзі по декілька діб. Маріанна простояла там 5 годин, коли хтось запитав, чи є в черзі діти, яким два-три місяці. Дівчина побігла. Незнайомий чоловік приніс її речі: дитяче автокрісло, трохи синових речей, гроші та документи.
«Я ще взяла трохи фотографій, бо не знала, чи побачуся з чоловіком та батьками ще колись. Відчувала сильний розпач, але просто намагалась триматися і не плакати».
З польського боку дівчині дали кімнату, аби вона могла погодувати дитину та відігрітися. Питали, де її речі, а вона не знала, як пояснити, що всі залишають зайві речі на узбіччі дорогою до кордону.
«Мене забрали з кордону знайомі. У машині спочатку жартувала і була активна. А потім мене почало просто трясти, як в епілепсії. Я раптом відчула, як сильно замерзла, наскільки мені погано… я не дозволяла собі відчувати цього раніше».
Зараз Маріанна в безпеці. Польща надає біженцям юридичну допомогу, можливо, дівчина зможе працювати, якщо війна триватиме. Але вона мріє про перемогу та економічне відновлення України: дуже хоче повернутися додому.
«Найбільший страх для мене — втратити родину, яка залишилась в Україні. Тому що ця війна навчила, що людське життя — це найцінніше, що в нас є, а все матеріальне не має жодного сенсу».
