Illustrated by Katia Didyk
Альона з чоловіком та донькою Євою — із Запоріжжя. У мирному житті вона — мерчендайзер. По роботі щодня ходила в різні торгівельні точки, багато спілкувалася з людьми. Альона не вірила, що у 21 столітті може розпочатися війна.
У Запоріжжі повітряні тривоги були вдень і вночі. Лунали вибухи. На вулицях спорудили блокпости. «На Верхній Хортиці (місцевість у Запоріжжі) щось підривали — було страшно, ми чули та бачили. Сирена застала нас на вулиці — ми бігли в укриття і побачили вибух», — пригадує жінка. Щодня з початку війни її родина ходила в бомбосховище, облаштоване в школі. Інколи перечікували бомбардування вдома.
Альона з Євою виїхали із Запоріжжя на сьомий день війни. На цьому наполіг чоловік, оскільки хвилювався за доньку. Також родина переймалася, що можуть перекрити чи підірвати мости через Дніпро. А для того, щоб виїхати з міста, Альоні довелося перетинати два мости.
«Ми хотіли залишитися, хотіли бути разом з усією родиною, з батьками. Утім, чоловік відправив нас у Львів, де безпечніше», — пояснює Альона.
«Звісно, болить душа за чоловіка, за родичів, за місто. Але дитина в Запоріжжі не відпочивала, а їй потрібно хоч трохи розслабитися. Їй лише вісім років, ходить до другого класу».
Дорогою до вокзалу Альона з донькою довго стояли в заторах, хвилювалися, чи буде евакуаційний потяг. Таких, як вони, на вокзалі було дуже багато. Спочатку мали їхати через Кривий Ріг, але потяг був забитий, і їх перенаправили на інший: Запоріжжя — Львів. В дорозі були добу.
Зараз Альона та її донька перебувають у притулку, організованому волонтерами у львівському спортивному клубі. Там вперше від початку війни жінці вдалося відчути себе у безпеці та виспатися.
Дівчата взяли з собою лише маленьку сумку та рюкзачок, куди спакували документи та одяг. Знайти притулок допомогла подруга, яка приїхала сюди раніше з трьома дітьми. Нині день Альони та її доньки Єви виглядає так: сидять у притулку, знайомляться з іншими переселенцями, виходять на вулицю трохи пройтися.
Чоловік Альони волонтерить у Запоріжжі, допомагає облаштувати лікарню, щоб там було безпечніше в умовах військових дій. Волонтери заклеювали вікна та засипали пісок у мішки, якими закривають проходи.
Альона не будує планів і не знає, куди рухатися далі. Витримати ситуацію допомагає те, що дитина поруч. Жінка зізнається: «Я виїхала тільки заради доньки — щоб їй було спокійно і щоб вона не бачила цього всього, не слухала постійну повітряну сирену. Інакше я б залишилась. Запоріжжя — моє рідне місто, мій дім».
