Illustrated by Tanya Guschina
«Російська техніка «валила» нон-стоп, йшли колони: танки, системи залпового вогню. У перший день, об 11 ранку, ми побачили новини, що бомблять майже усі міста, навіть у Львів прилітає. Це був жах», — згадує Стефан. Йому 23 роки, він студент-урбаніст Вроцлавського університету у Польщі. На початку лютого він приїхав у рідну Нову Каховку на канікули. А 24 лютого до міста прийшла війна.
Невелику Нову Каховку на півдні України захопили однією з перших, адже там розташована ГЕС, з якої Росія хотіла поновити подачу води до Криму. Вже в обід першого дня наступу окупанти повісили в Новій Каховці російський прапор.
«Мама подивилася мені в очі й сказала: «Навіть не думай виходити на вулицю». Знаючи мої настрої, вона подумала, що я буду «гасити» окупантів. Зрозуміло, я пообіцяв не виходити. Зайнявся партизанством».
Зараз Стефан координує волонтерський штаб, який вони з трьома друзями-однолітками заснували на другий день війни. У штабі близько 100 волонтерів. Серед них є лікарі, фармацевти й психологи. Допомагають і священики — вони мають перепустки, видані росіянами для пересування містом. Намагалися долучитися і деякі депутати — війна війною, а перетягування покривала за розкладом, каже Стефан. Запити різні: їжа, ліки, когось треба відвезти до акушерки на пологи, когось — до сусіднього міста на переливання крові. По допомогу звертаються люди із різних куточків світу. Хтось просить провідати прикуту до ліжка бабусю, яку покинули люди, що її доглядали, хтось — маму, з якою немає зв’язку.
За 10 днів війни хлопці зібрали близько 13,5 тисяч доларів, понад тисячу штаб витрачав щодня. Проте зараз немає, де купувати найнеобхідніше — аптеки порожні, дуже не вистачає препаратів від тиску та жарознижувальних, в магазинах лишилися лише цукерки. Гуманітарна допомога до міста не доходить — машин без перепусток російські військові не пускають, а отримати перепустку можна лише в місті. Замкнене коло.
Можливості звернутися до лікарні немає — там росіяни тримають своїх поранених. На вулицях, каже, по три дні лежали трупи, бо їх не було кому забрати. Ховати людей на кладовищі окупанти не давали, бо поряд розміщена їхня військова техніка — боялися, що її сфотографують та передадуть українській армії. Одного разу росіяни зловили двох волонтерів, випитували, де розташовані волонтерські склади, бо їм теж не вистачає їжі та медикаментів. В місті глушать мобільний зв’язок та інтернет. Коли говоримо, на фоні чутно звуки вибухів.
«Чули?! Щось бахнуло. — каже Стефан. — Бляха, знову бахкає».
Додає, що став злішим, почав ненавидіти людей, які це влаштували, хоча сам добродушний.
«Тяжко, коли у мами починає боліти серце, підвищується тиск, а ліків небагато. Вона боїться, навіть коли я йду до сусіднього будинку. Сам не знаю, чи боюся. Можливо, повернувшись до Вроцлава, не вилізу від психологів. Але зараз думаю лише про те, як витримати і перемогти, як врятувати якомога більше людей. Бо насправді ніхто, крім нас самих, цього не зробить. І це не якісь гучні слова. Ми з хлопцями розуміємо, що те, що ми зараз робимо, увійде до історії».
Днями мешканці Нової Каховки виходили на проукраїнський мітинг. Стефан каже, Нова Каховка ніколи не була такою єдиною.
«Є якийсь оптимізм, віра в Україну, в армію. У мене дуже змінилося ставлення до своєї країни. Я вірив у наших людей, а тепер повірив у них ще більше. Кайфую та пишаюся, що люди без якоїсь допомоги самоорганізовуються, виходять на мітинги. Всередині кожного з’явилася величезна сила під назвою українець».
Коли війна закінчиться, Стефан мріє отримати освіту урбаніста та повернутися до Нової Каховки займатися містобудуванням, громадськими ініціативами, залученням інвестицій, продовжувати реставрувати та популяризувати міські пам’ятки — кам’яні вишиванки, розвивати туризм.
«Хочеться спокою і написати книгу про все пережите, про окупацію міста. Подібного не побажаю нікому. Хочу миру і вільної України, яка розвиватиметься, без такого дурного сусіда».
