Авторка ілюстрації Таня Гущіна

«Не пам’ятаю, коли саме до нашого підвалу прийшли російські солдати. Може, 6 березня або 7-го. Я трошки плутаюсь в датах. Ми 14 днів провели під землею. Напередодні була жахлива ніч, коли дуже сильно стріляли. Напевно, саме тоді росіяни захоплювали Бучу. А на наступний день ми почули гуркіт техніки. Чоловіки визирнули за паркан будинку, в якому ми переховувалися. Ми жили на крайній вулиці, далі тільки поле. І ось на тому полі було повно російських танків і БТРів. Десь під 30. А потім їхні військові прийшли до нас. Сказали, що роблять зачистку, шукають націоналістів», – розповідає Настя Михайловська, 31-річна сімейна лікарка з Києва.

Разом з чоловіком та восьмимісячною донькою Зоєю вони виїхали з Києва в перший день повномасштабної війни, коли на Київ упали перші бомби. Взяли курс на Бучу на Київщині — до родичів на дачу. Здавалося, що там безпечніше. Вже звідти планували їхати далі на Захід.

Коли під’їжджали до Бучі, вже йшов бій в Гостомелі. Над машиною пролетів винищувач, з вертольотів висаджувалися десанти. Першу ж ніч в Бучі довелося ночувати в підвалі, бо вже добряче гатило. Але тоді Настя та її чоловік ще не усвідомлювали, що потрапили в пастку.

«Я була в шоці. Сиділа з дитиною на руках і не могла повірити, що все це відбувається насправді. Намагалась боротися з відчуттям приреченості. Та думки, що це кінець, стискали все міцніше. Удень чекала вечора, щоб заснути і не думати. На диво, вночі я спала. Навіть попри вибухи. Не можу сказати, що мала якусь надію. Чимдалі, тим ставало гірше», — розповідає Настя.

Загалом у підвалі їх зібралося шістнадцятеро: двоюрідний брат і сестра Насті з родинами, тітка і троє сусідів, в будинку яких не було підвалу. П’ять дівчат, найменшій з яких виповнилося півроку, а найстаршій — вісім років, та шість жінок, серед яких була вагітна на 9 місяці.

Обстріли не припинялися. Десь на другий чи третій день почали глушити зв’язок. Невизначеність гнітила. День за днем минали у постійних думках, що треба тікати. Питання в тому, як це зробити з малими дітьми і вагітною. Тим паче, що машини могли просто розстріляти.

«Ми жили неподалік від центру, але в такому закутку, що до нас снаряди не долітали. До певного моменту. В якийсь із днів сусіди пішли до себе в будинок готувати кашу, бо в них був комин. Повернулися в підвал, а за 20 хвилин крізь їхню оселю пройшов снаряд. Вибив вікна і знищив машини. Сусіди залишилися без житла. Я розповідаю це, але у мене таке відчуття, що це історія не про мене, а про когось іншого. Це був жахливий жах. Я намагалась блокувати погані думки, займала себе побутовими речами. Наша ситуація не була найгіршою: ми мали певний запас продуктів, плюс сусіди, які встигли виїхати, залишили ключі від своїх будинків, і сказали брати все, що потрібно. Ми брали їжу, теплі речі, готували на мангалі, а дітям на газовій горілці. Нам пощастило з водою, бо поруч був колодязь. Питну воду ми берегли для дітей. Вони маленькі, не розуміють, що відбувається. Ти ходиш за ними по цьому підвалу і вже якось відволікаєшся. Якби не донька, то я, мабуть, лягла пластом і лежала», — каже Настя.

«Я розповідаю це, але у мене таке відчуття, що це історія не про мене, а про когось іншого. Це був жахливий жах».

Найменші діти адаптувалися найшвидше. Трохи старшим дівчаткам 2-х і 4-х років було важче. Не можна бігати, треба поводитися тихо, не можна виходити з підвалу. Вони нудилися. Восьмирічна дівчинка впродовж дня трималася добре. Вона раділа тому, що познайомилася з новими людьми, розповідала про школу і своїх друзів. А вночі прокидалась і плакала. Навіть коли не було вибухів, вона їх чула і не розуміла, що відбувається. Постійно питала в мами: «Де ми?».

«Ми лежали в абсолютно чорному підвалі: закриваєш очі — темно, відкриваєш — темно. Від цього мене трусило. Ми з чоловіком ніколи не були віруючими, але молилися. Ми всі там молилися. У мене було єдине бажання: вийти з підвалу та похрестити дитину. Кожного ранку я дякувала Богові, що жива, і не впевнена була, що матиму наступний ранок. Коли прийшли росіяни і стали позаду нас в 500 м від будинку, то з’явилося ще й відчуття огиди. Бо ти розумієш, що вони фактично ховаються за твоєю спиною. Вони гатили, але назад снаряди не прилітали. ЗСУ їх не гасили, бо поруч були наші будинки», — каже Настя.

«Ми всі там молилися. У мене було єдине бажання: вийти з підвалу та похрестити дитину».

Тим часом російські військові, які зайшли в Бучу, обшукували будинки, розділившись на групи. Це було питання часу, коли вони доберуться до схованки Насті та її родини.

«Були такі, що в когось гроші вкрали і годинник. Комусь з сусідів прокололи шини в автівках. Нам пощастило, наші три машини не чіпали. Нам росіяни сказали, що шукають бандерівців. Перше, що вони зробили, то відібрали в нас телефони, вийняли сім-карти і поламали їх. Спілкувалися з нами так, ніби й справді вважали себе миротворцями: “Не переживайте, мира вам. Сейчас мы придем, освободим вас, убьем вашего президента, посадим нормальную власть. Дайте нам 2-3 дня. И все будет хорошо”. Ми звісно з ними не сперечалися, щоб не провокувати. Просто слухали і вони думали, що ми з ними згодні. Відповідали на їхні питання, казали, що в нас багато дітей і жінки», — каже Настя.

Ця година перемовин були чи не найстрашнішою.

Наступного дня чоловіки загорнулися в білі прапори і пішли в центр Бучі, аби дізнатися про можливість евакуюватися.

«Дійшли до першого російського блокпоста і там підтвердили інформацію про евакуацію. За годину ми зібралися, сіли в три наші машини і вирушили. Евакуаційний автобус у той день не випустили. Але автівки відпускали. У тітки була істерика. Вона на кожному блокпосту питала, чи нас не розстріляють. На одному з блокпостів ми зустріли тих солдатів, що приходили до нас у підвал. Вони знову говорили своє: «Мира вам, легких родов. Приезжайте к нам в гости»… Ми їхали, а по дорозі між будинками бачили БТРи, які визирали звідти, як таргани. І думали: стрілятимуть чи ні? А наступна думка: буде, як буде. Краще, ніж у підвалі», — каже Настя.

«У тітки була істерика. Вона на кожному блокпосту питала, чи нас не розстріляють».

Усі ці два тижні вона не плакала жодного разу. Ледь не розридалася, лиш коли на стоянці, де вже українські військові перевіряли машини, їм дали гарячий обід і заговорили до них українською мовою.

Зараз Настя намагається не згадувати минуле мирне життя. Навіть дивитися фотографії на телефоні боляче. Так само боляче було зайти в свою київську квартиру, розуміючи, що треба щось взяти з речей і тікати далі. Наразі Настя з чоловіком та донькою у Львові.

«У підвалі мені наснився сон, що я в якомусь безпечному місці. Війна триває, але я не чую вибухів. Я пішла гуляти з Зоєю, а мій чоловік повернувся після якихось своїх справ. Напевно це віщий сон. Зої виповнилося 9 місяців, і ми пішли в центр Львова, за нашою традицією з’їли тортик і купили іграшку. Намагались робити вигляд, що все окей», — каже Настя.

Але все не окей.