Олександра Овсієнко — мама в декреті, їй 23 роки. Останні вісім років вона жила в Києві, кілька тижнів тому закінчила курси бровістів. Планувала почати свою справу. «24-го я мала купувати стіл в IKEA, а не ховатися у бомбосховищі».

Ще до війни сім’я Олександри мала «план Б»: виїхати з Києва. «Ми розуміли, що якщо почнеться, то залишатися в столиці небезпечно. Вже 24-го пустилися в дорогу на західну Україну: швидко зібрали речі, застрибнули в автівку. Але за три години навіть не змогли виїхати за Київ. Пального було обмаль, тож довелося розвертатися і їхати назад у квартиру».

Наступного дня Олександрі з сім’єю все ж вдалося покинути столицю, щоправда, у протилежному від заходу напрямку. «Коли сиділи в бомбосховищі, нам зателефонували рідні з Сумщини. Там були наші рідні:  тато чоловіка, сестра з сім’єю, три бабусі й дідусь. Говорили про підірвані мости, але один начебто вцілів. Ми вирішили їхати до них. Зрештою, інших варіантів на той час не бачили: нестерпно було чути вибухи, а повторити «марш» через увесь Київ, щоб виїхати на захід, ми не наважилися».

З собою взяли дитячу їжу, іграшки, аптечку і по худі кожному. Дівчина каже, що всю дорогу тремтіла, маленький син теж був знервований.

«Я завжди прошу чоловіка, щоб їхав повільніше, але того дня постійно повторювала «Богдане, жени!». Було дуже страшно. Пуста нескінченна дорога та постійне очікування, що зараз прилетить. А потім натикаєшся на гігантську колону техніки й не можеш зрозуміти, їхні чи наші…»

Парі доводиться «кочувати» від родичів до родичів. «Дуже важко знайти собі притулок, місце, де буде безпечно дитині. У нашому містечку зараз тихо та війна занадто близько». Попри це, Олександра рада, що не лишилась у Києві. 

Дівчина говорить, що відчуває страх, тривогу, злість. Її син сильно нервується, не може залишатися ні з ким, крім батьків. «Наш день — день бабака. Там тривога, тут тривога, постійні новини. Прислухаємось, чи нема сирен. Переписуємося з рідними і кожне «як ти?» реально сприймаємо за «я тебе люблю. Надіємось, що ще побачимось». 

Олександра намагається більше гратися з малим, читати, відволікатися домашніми справами. Каже, що звичні заняття допомагають не збожеволіти.

Найбільше дівчина переживає за свою родину: «Я дивлюсь на сина і боюсь, що ми не побачимо, як він виросте. Або ще гірше — в нього не буде часу вирости. Інколи здається, що сил вже нема. Заходиш в мережу, а там фото дітей з лікарень — це так боляче і страшно».