Illustrated by Tanya Guschina
Сєверодонецьк росіяни обстрілюють практично щодня від початку березня. Володимиру, моєму вітчиму, 64 роки. Його не взяли в тероборону, й він не мав чим зайнятися в місті, але їхати геть не хотів. Мама випадково приїхала до мене в гості за день до війни. І от ми вмовляли виїхати і його, та все ніяк.
8 березня вибухова хвиля зруйнувала все скло на балконі їхньої квартири. Але вже за годину після того він почувався у відносній безпеці (це ж усього лише балкон) і далі відмовлявся поїхати.
13 березня стало поворотною точкою. Того ранку він робив ранкові вправи у вітальні. В цей момент – або почув, або відчув – вибух. Зреагував моментально: впав на підлогу й відповз у коридор, за дві стіни. Коли стихло, побачив, що в спальні вибило вікна, скло зрізало мамині орхідеї, а на ліжку, де він міг досі спати, лежали два металеві уламки. Ще гарячі, синтетичне покривало прилипло до них.
І ось тоді, поки він був у стані шоку, був правильний момент, щоби врешті вмовити його поїхати. Але машини він не мав. Від дому до зупинки, де мали чекати евакуаційні автобуси, пішки хвилин 20. Надто довго. Я дзвонила на всі номери місцевих водіїв, і нарешті один узяв слухавку: «Я щойно з того району, доки не буде тихо, не поїду!». Обстріл тривав.
20-хвилинна прогулянка (пробіжка) містом, яке обстрілюють з важкої артилерії, – це щось близьке до самогубства, думала я. Здавалося, безпечніше лишатися в квартирі. З іншого боку, евакуаційні автобуси не чекатимуть до вечора, та й квартира безпечна, доки не прилетіло просто в неї. Поки я розважала ці варіанти, вітчим забивав ковдрою віконний отвір – сякий-такий захист від снігу та мародерів. Тоді схопив невелику сумку, спустився вниз і рушив до Палацу культури, де чекали автобуси.
А там уже чекали сотні людей у відчаї – їх було значно більше, ніж автобуси могли забрати. І першочергово сідали жінки, діти й старенькі, так що вітчим чекав у натовпі годину, другу, поки артилерія продовжувала бити по місту – на щастя, десь у іншому кварталі.
Перша партія автобусів заповнилася і поїхала, водії обіцяли повернутися, але гарантій не було. Ситуація виглядала так, що доведеться повернутися додому. І хтозна, чи наступного разу він наважиться на ще одну таку «прогулянку».
Раптом зупинився вантажний мікроавтобус. «Давайте, швидше», – крикнув водій в одязі кольору хакі з лампасами. Люди вагалися («хто він? це безпечно?»), але нарешті таки заповнили автобус і він рушив. Сидінь не було. Старша жінка прилягла на підлогу, хтось присів на запасне колесо на підлозі, решта намагалися втримати вертикальне положення. Вікон не було, тож куди їдуть, не бачили. Думаю, вони всю дорогу молилися.
Вочевидь, водій був одним із волонтерів, які допомагають людям вибратися з міста. Він доставив пасажирів до центру сусіднього Лисичанська, а звідти вони поїхали вже наступним автобусом до залізничної платформи. Сіли в потяг, а за кілька годин пересіли на інший, і за 30 годин дісталися Львова.
Насправді це чиста випадковість, що Володимир безпечно подолав усю цю дорогу. Дехто з тих, хто сіли у правильні автобуси, не встигли на потяг, бо водій заблукав. Інші просто не помістилися в потяг на станції, де робили пересадку.
Півтори тисячі евакуйованих людей у його потязі не знали до останнього, у яке саме місто їдуть. Достатньо було знати, що потяг прямує на захід.
