«Мої рідні почали йти в напрямку [району] Романівки через підірваний міст в Ірпені. Попереду йшла дружина з дітьми та собаками, а позаду її батько, мій тесть, віз на інвалідному візку свою дружину, маму Тетяни. Перша міна впала в пойму річки, праворуч від них. Тетяна з дітьми вирвалися вперед і сховалися під мостом. У цей час друга міна впала під мостом. Там на місці посікло уламками якусь родину. Можливо, це і спричинило те, що дружина з дітьми вирішили покинути це місце і побігли вперед. У Романівці треба було подолати 600 метрів до автобуса. Десь на середині цього шляху, біля церкви, поряд із ними лягла третя міна, яка всіх їх одразу й накрила», — згадує Сергій Перебийніс, 43-річний інженер-програміст із Ірпеня.
Родина Сергія намагалася вирватися з-під обстрілів російських військових 6 березня. Тоді загарбники намагалися взяти Ірпінь. В цей час Сергій був у Донецьку, який з 2014 року окупований підтримуваними Росією бойовиками. Там чоловік доглядав матір, яка захворіла на ковід. У Донецьк Перебийніс приїхав за тиждень до війни. За кілька днів окупаційна влада оголосила мобілізацію. У Сергія була донецька прописка, тож його могли забрати до лав бойовиків.
24 лютого, у перший день повномасштабної війни Росії проти України, дружина написала, що повз будинок щось пролетіло. Сергій закликав зібрати тривожну валізу. Він намагався виїхати з міста, але марно. В цей час російські військові обстрілювали Ірпінь зі сторони окупованого ними міста Бучі. Спершу рідні Сергія ховалися в коридорах. Коли 3 березня російські загарбники обстріляли будинок з мінометів, родина спустилася до підвалу і провела там дві ночі. 5 березня вони піднялися до квартири і проговорили з Сергієм план виїзду.
«Ми обговорювали два варіанти — або на машині на [село] Стоянку, або кинути машину та перейти пішки через міст. Звичайно, я вибачився перед дружиною, що не був із сім’єю. А вона не втрачала оптимізму і сказала: не переживай, ми прорвемося. Ми це бачили в 2014 році. Ми зможемо. Та не змогли», — Сергій згадує останню розмову з Тетяною.
Родина спустилася в підвал, і там зв’язку з ними не було. Наступного дня зранку за геолокацією на телефоні дружини Перебийніс побачив, що вони перебувають на Житомирській трасі між Києвом і Стоянкою. За 20 хвилин геолокація показала, що дружина в київській лікарні.
«Я зателефонував друзям, які мешкали в тому районі. Попросив терміново приїхати до лікарні, дізнатися, що відбувається. За деякий час у твіттері я побачив повідомлення про те, що на Романівку впали міни та загинула сім’я: чоловік, жінка та двоє дітей. А потім там з’явилася перша фотографія, на якій я всіх упізнав. Я зателефонував до Києва друзям. Говорю, що хлопці, діти лежать на асфальті, вони мертві, це не фейк, це правда. Я впізнаю їх, шукайте в лікарні мою дружину. А потім з’явилося перше відео, на якому все було зрозуміло».
На відео була родина Сергія. Усі загинули.
Щоб поховати родину, чоловік три дні добирався в Ірпінь. Спершу прорвався на територію Росії, далі через Польщу — до Львова, і звідти в Ірпінь.
Дружина Сергія отримала мінометне осколкове поранення в груди та шию. Найбільше постраждав син, бо він був найближче до центру вибуху і фактично прикрив молодшу сестру. Уламки снаряду влучили в ліву частину тіла, з голови до ніг. Донька отримала один уламок у ліву скроню, від якого і загинула.
Тетяна працювала фінансовою директоркою в ІТ-компанії. Підприємство перевезло співробітників до Польщі, але жінка відмовилась, бо не захотіла покидати хворих батьків. 18-річний син Микита вчився на програміста в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. 9-річна донька Аліса була школяркою.
Сергій подає документи в прокуратуру та міжнародні суди, щоб трагедія його родини не лишилася непоміченою. Він хоче надати історії максимального розголосу, бо те, що зробила Росія з його родиною, є злочином проти людяності. Сергій усвідомлює: «Нічого свого я не поверну, але хочу домогтися правди та справедливості в суді».
