Illustrated by Liubov Miau
36-річний Станіслав Сєргєєв поїхав з Харкова на восьмий день війни, разом із мамою, дружиною та восьмирічною донькою. На 27-й день війни вони залишили Україну. Ця коротка історія про те, що кожна людина і кожна родина переживає в цій війні свій власний досвід, віднаходить власну слабкість і власну силу.
Ми говорили через аудіодзвінок у телеграмі, коли родина вже була фізично у Варшаві, але думками ще в Харкові. Стас розповідав, як 24 лютого близько п’ятої ранку прокинувся від, як здалося, грому. Крізь жалюзі побачив спалахи від ракет на небі, «як вогняний дощ». Увімкнув телевізор – з екрана сказали, що почалося вторгнення РФ в Україну.
Тут-таки з’явився страх: що почалася війна, що вже не буде, як раніше, і що, можливо, нічого в тебе не буде: дому, країни, життя. Але поруч була й інша думка: це спальний район, по домах не битимуть. В них же немає військової інфраструктури, думав, тут просто живуть люди.
Це Північна Салтівка, частина Салтівського масиву на 400 тисяч людей. Північ Харкова, один із перших атакованих і найбільш постраждалих районів. Але Google-карти збережуть його довоєнний вигляд. На Стасовій вулиці – струмок. Саме такі джерела часто лишаються єдиним місцем, де в місті під обстрілами люди можуть взяти воду.
На четвертий день війни помер його батько. Рак, остання стадія. Стас пам’ятає відчуття безвиході. «Я переконався, що він помер, відвів дитину з квартири і почав дзвонити в швидку, поліцію – а вони не відповідають». Харків обстрілювали, тому ще цілу добу родина не могла вивезти тіло. Так вони й жили: батько лишався в кімнаті, а родина ховалася від обстрілів і спала в коридорі чи ванній.
Доньці спершу казав, що це феєрверки, далі – відверто: «Це війна, прийшли злі люди нас захопити». Дочка запитувала, для чого вони прийшли? Тоді казали, що не знають, не розуміють, для чого злі люди це роблять. Не вдавалися в деталі, щоб у дитині не зароджувалася ненависть.
Стас із родиною не планували виїжджати з міста. В перші дні їм здавалося, що їх омине, що тікати з дому не доведеться. Стас намагався працювати і під час обстрілів. Він працює тестувальником у IT-компанії, дистанційно.
Коли потрапило в сусідній під’їзд, він був у квартирі. «Почув “гуп!”, крикнув: “Мама, виходь!”. Я був спиною до вікна і подумки вже попрощався з усіма. Це для мене як другий день народження». Його під’їзд не зачепило, але третій і четвертий рознесло.
«В цей момент усі твої проблеми відходять на другий план. Прокинувся – і добре, всі рідні цілі – добре. Переписки такі: “Бахкає”, “гупає”. А потім: “Ми виїхали”, “В нас розбитий під’їзд”».
Останньою краплею став сон. Дочці наснилося: на майданчик приїхав танк і розчавив маму. «А я стою сама і плачу», – сказала вона. Тоді Стас прийняв рішення їхати з Харкова.
У той день, коли брат приїхав забрати родину на авто, обстрілювали їхній будинок. Металеві двері в під’їзд заблокувало, і сусіди молотками намагалися їх відкрити. Снаряд поцілив у газову трубу, почалася пожежа. Розбиті дзеркала в машині вони примотали гумками для волосся, і так виїхали за місто: восьмеро людей і три собаки.
Два тижні жили в селі, а тоді повернулися до Харкова на евакуаційний поїзд. «Приїхали на вокзал, відкриваємо двері – тривога. Дружина обійняла доньку і так стояла, чекала, поки затихне сирена. Дитина почала плакати».
Поїзд був заповнений під зав’язку, у вагоні оголошення: «Чоловіки їдуть стоячи». З вікна поїзда Стас дивився на руйнування, що далі на Захід, то менше їх було. За добу приїхали у Львів. А зі Львова компанія, де він працював, допомогла виїхати до Варшави. Вперше за багато днів родина спала не в одязі і вперше, мабуть, за місяць, – міцним сном.
Наприкінці розповіді Стас сказав, що за останній місяць у його житті було більше подій, ніж за всі попередні роки. Про що він не сказав, – це про те, що пересувається на візку.
Дата запису 26 березня 2022 року.
