Автор: Олександр Василенко

Ілюстраторка: Ольга Пантелеймончук

Юлія Бондар жила в Маріуполі з мамою та дев’ятирічним сином на проспекті Миру, працювала водійкою тролейбуса. Під час карантину брала дитину з собою на роботу, аби слідкувати за перебігом онлайн-навчання. Тоді Юлія й гадки не мала, що на них чекають важкі випробування.

Благодійний фонд «Восток SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників рф, аби забезпечити правосуддя та право на правду. Історію для видання «War. Stories from Ukraine» записала Тетяна Петрова, автор тексту – Олександр Василенко.

Про реальну загрозу повномасштабної війни я дізналася 23 лютого. Повідомив знайомий, брат якого служить у «днр». Мовляв, вранці вони наступатимуть на Маріуполь. Але 24 лютого я всеодно пішла на роботу. Тоді вже чула вибухи, але за вісім років війни звикла до них. Коли доїхала до Іллічівського ринку, звуки стали нестерпно гучними. У місті бачила довгі черги, всі знімали готівку або закуповували продукти.

Після роботи зайшла до магазину. Паніки в мене не було. Купила те, що може довго зберігатися: макарони, крупи, консерви тощо. Тоді ж набрала воду у ванну та інші ємності. Потім вирішила підготувати місце для ночівлі в підвалі. Першу ніч спали вдома, а наступного дня із сином пішли до підвалу.

24 лютого в Маріуполі відключили вуличне світло, це було світломаскування. Ввечері вийшла на вулицю та побачила на зупинці двох чоловіків. Ймовірно, працювали у правоохоронних органах. Я спитала: «Що робити? Як поводитися на вулиці, якщо буде небезпечно?». Один із них дав пораду, яка згодом стала мені у пригоді. Він сказав: «Якщо йдеш вулицею – не зупиняйся».

У лютому ще ловив мобільний зв’язок, тоді ми слідкували за тим, що говорять на підконтрольній території. А коли почалися важкі обстріли, то все зникло, росіяни глушили. У нас була цілковита інформаційна блокада, проте інколи працювало радіо. От його ми слухали. 

Від початку березня над містом кружляли літаки та скидали авіабомби. вони прилітали з боку Ейська. Після 1 березня повністю зникло світло. Разом із сином проводили час у підвалі, а мама відмовилася спускатися.

Гриміло геть поруч. А одного ранку прокинулися від того, що в будинок навпроти прилетіло. Це також була дев’ятиповерхівка.

5 березня приїхав брат і забрав мене з сином до себе. Він жив у приватному будинку у центрі, тоді там стріляли менше. Мама відмовилася будь-куди їхати та залишилася. Я до неї ходила. Дорогою бачила спалені будинки та тіла загиблих. Спочатку їх забирали служби, але згодом вони так і залишалися лежати на узбіччях.

11 березня я знову прийшла до мами, а будинок палає. Нещодавно поблизу були люди, готували їжу на вогнищі. А того дня нікого не було. Я побігла у квартиру, двері відчинені. Кров на стінах, усе побите, мами немає. У нас ще кіт був, я його покликала, але він не вийшов.

Я вибігла на вулицю, почала заходити в підвали та кричати мамине прізвище. Було багато людей, мене навіть не завжди пускали. В одному підвалі мама відгукнулася. Я побачила її обличчя у крові та зламану руку.

Я повезла маму у дитячу лікарню №3. Медики жалілися, що немає місця для зберігання тіл, у підвалі переповнено. Люди вмирали на підлозі. Ми провели там декілька годин, мамі наклали гіпс і ми поїхали до брата.

Наступного дня я знайшла кота. Він вийшов до мене у квартирі. Я взяла улюбленця на руки та побігла до дверей, але почався обстріл, нам довелося сховатися в підвалі. 

За тиждень разом із сином і котом виїхали з Маріуполя. Спочатку брат довіз до ПортCity, там знайшли автівку до Нікольського. У Нікольському бачила декілька автобусів із російськими номерами, але їхати в рф не планувала, безрезультатно шукала транспорт на Запоріжжя, тож ми із сином заночували у школі. Там залишалися всі, хто планував виїхати та не зміг. 

У школі я побачила пару, вони приїхали з Києва за мамою. У Маріуполь не пропустили, тож вони теж залишилися там. Я допомогла їм знайти ковдру та місце для ночівлі, попросилася разом дістатися Запоріжжя. Вони погодилися. Наступного  дня ми вирушили. Проїхали всі блокпости; бачили росіян, кадирівців, бурятів… В усіх були голодні очі, кожен хотів щось узяти. Переважно цигарки, але коли й ті скінчилися, забирали навіть продукти.

Безмежно зраділи нашим захисникам, обіймали їх. Потім поїхали на захід України, туди приїхала й мама. Після цього я зустріла волонтера з Великобританії. Добре володію англійською, тож спілкуватися було легко. Він вивіз нас до Словаччини.

Складно згадувати життя в оточеному Маріуполі. Спочатку я боялася російських літаків. Було страшно прокидатися від вибухів авіабомб. Я розуміла, що наступна може поцілити в нас. Потім страх зник, але з’явилося відчуття приреченості.

Коли бачиш багато смерті, перестаєш боятися її. Я дивилася на загиблих, а думала про те, що вони відмучилися, а я не знаю, в яких муках помру.

У Словаччині ми з сином звернулися до спеціалістки. Психологиня запевнила, що з дитиною все добре. Син постійно малює танки, кров і смерть. Розповідає, що полк «Азов» б’ється з рашистами та перемагає їх. Експертка пояснила, що в малюнках добро перемагає зло, тому не слід хвилюватися. Він малює те, що пережив. А ще дуже чекає на перемогу України. 

Особисто для мене перемога стане найважливішим і найщасливішим днем життя. Віримо в наших воїнів і мирне майбутнє вільної країни.