Авторка: Марина Курапцева
Ілюстраторка: Ольга Пантелеймончук
Дмитро Пастернак – лікар-травматолог, він жив у Донецьку, працював у обласній травматологічній лікарні та викладав у медичному університеті. У грудні 2014 року разом з університетом переїхав до Маріуполя, там почав будувати нове життя, але згодом усі плани та мрії зруйнувало повномасштабне вторгнення росії.
Благодійний фонд «Восток SOS» від 2014 року збирає інформацію про воєнні злочини представників рф, аби забезпечити правосуддя та право на правду. Історію для видання «War. Stories from Ukraine» Дмитра Пастернака записали Марія Білякова та Наталія Каплун, авторка тексту – Марина Курапцева.
До лютого 2022 року ми з родиною прожили 5 років у квартирі на вулиці Бахчиванджи. Маріуполь розвивався, було комфортно. У лютому вірили, що «великої» війни не буде. А коли почалося, то з колегами вирішили, що не поїдемо нікуди, оборонятимемо міста.
24 лютого я поїхав на роботу. Перших поранених цивільних і українських військових привезли з Нікольського, що зазнало авіабомбардувань. Щодня постраждалих більшало.
Тоді вже відбувалися жорсткі артилерійські та авіаційні обстріли Східного мікрорайону, Сартани, Волновахи та прилеглих селищ. Звідти надходили поранені. Операційні працювали цілодобово… Лікарі, які жили на Східному, буквально жили в медичних закладах.
Коли росіяни зайшли з боку Бердянська, ми зрозуміли – Маріуполь у кільці. Вікна нашої дев’ятиповерхівки виходили на військову частину, а якщо по ній прилетить, то й дім зачепить, так і сталося. 27 лютого ми перейшли до кумів, бо в їхньому будинку було велике бомбосховище. Спали в підвалі, потім я ходив на роботу, переважно перебіжками.
1 березня район нашої лікарні російські військові обстріляли з градів – вибило скло в реанімації та переходах. Приватному сектору дуже дісталося… Накрили район ПортСіті та Метро. Ми перемістили поранених до коридорів, аби подалі від вікон. Район постійно обстрілювався. Адміністрація налагодила постачання води. Електрики не було, під час операцій вмикали дизель-генератори, ще й лікарів не вистачало.
У третій лікарні відкрили травмпункт на базі онкологічного корпусу. Там було бомбосховище, так званий бункер. Приміщення занедбане: ні води, ні гідних санітарних умов, поламані ліжка та холод. Але добре захищене, тому там розмістили дітей із хірургічного відділення. Наші родини, моя та кумів, також перейшли туди жити. Ми разом прибрали бомбосховище.
9 березня російські літаки скинули бомбу на пологовий, ми оперували постраждалих. Загальна кількість поранених зростала: 16, 30, 60, 80… Деяких відправляли до бомбосховища, там організували підземний шпиталь: перев’язна та операційна.
Вдячний своїй жінці, вона – героїня. Коли я сказав, що вивезу її та дітей, а сам повернуся до Маріуполя й допомагатиму пораненим, вона це слухати не хотіла та залишилася зі мною, була помічницею та підтримкою, робила уколи. Всі думали, що вона має медичну освіту, хоча й це не так.
13 березня росіяни завдали цілеспрямований удар по корпусу дитячої онкології, тоді обвалилися сходові прольоти. 16 березня російська авіація розбомбила Драмтеатр. До нас привезли поранених. Наступного ж дня окупанти обстріляли з градів дитячу хірургію, тоді до підвалу доправили всіх, хто лежав там у коридорах. Тобто діти, які потрапили до нас після атаки на Драмтеатр, знову опинилися в небезпеці. У відділенні радіології стояли повністю заряджені пушки для променевої терапії. Радіація! Якби авіабомба потрапила туди, була б катастрофа в центрі Маріуполя.
Поранені надходили з усього міста. Оперували в бомбосховищі, тут же поруч вкладали… Пощастило, що до підвалу забрали багато дезрозчину, пляшечки стояли по всьому сховищу. Питної води мало, для миття зовсім не було, а схопити кишкову інфекцію просто. На вулицю в туалет не можна вибігти (багато людей намагалися, майже всі зазнали поранень чи гинули). Ми всіх привчили дезінфікувати руки щонайменше 20 разів на день.
Медикаментів вистачало – лікарні в Маріуполі були добре укомплектовані. З їжею також було добре, ще й місцеві приносили продукти. Згодом це був єдиний спосіб харчуватися в повністю зруйнованому місті. Ми тоді раділи пакованню перловки та запліснявілій голівці сиру.
Одного разу приїхав чоловік із відірваною рукою. Він жив у Приморському районі. Після обстрілу зміг до нас доїхати за кермом. Згодом він евакуювався з Маріуполя та протезувався, у нього все добре. Але тоді необхідно було робити ампутацію, потрібна була пила. Я подивився на садові ножиці, які ми поклали в дезрозчин. Зрозумів, що нічого не вийде… А коли тероборона йшла з укриття, там залишився штик-нож, ми його добре сховали. Там з одного боку лезо, а з іншого – пила. Ми згадали та дістали цей ніж, відпилили кістку та сформували культю. Колись я зайду до того підвалу, знайду ніж і повішу до себе на стіну.
Після 15 березня відділення дитячої хірургії та онкології 3-ї лікарні захопив «105 полк днр». Вони там облаштували медслужбу та штаб. Окупанти прийшли до нашого бомбосховища, перевіряли в людей документи – шукали поліцію та ЗСУ. У нас були переважно діти, жінки та поранені.
Із водою було дуже погано. Одну порожню бочку забрали окупанти, але потім ми знайшли іншу. Наприкінці березня в підвалі було 56 людей. На вході повісили червоний хрест, днрівці нас не чіпали, бо ми були єдиними в місті, хто може лікувати цивільних. У всіх, хто звертався по допомогу, вони перевіряли документи.
Гуманітарної допомоги не пропонували. Ми могли піти до ПортСіті, там роздавали гуманітарку, але треба було йти зранку, відстояти чергу та повернутися ввечері з буханками хлібу.
У квітні будівлю зайняли звʼязківці, осетини. Але днів за 10 звідти втекли – боялися радіації.
Інформації про події на фронті не було: днрівське радіо переконувало, що «Харкова нема», «Запоріжжя нема»… Але ми ловили українське радіо, тож точно знали, що наші дають відсіч окупантам. Потім ще був емоційний підйом – потопили крейсер «москва»! Жили надією та чекали на деокупацію. Поїхати та кинути поранених не могли.
У квітні евакуювали важких пацієнтів до 2-ї лікарні, де працював російський медперсонал. Серед евакуйованих була дівчинка з пораненням живота. Я не дитячий хірург, та і як зашивати кишківник дитині в підвалі? Була ромська родина: всі в опіках, будинок згорів. Батько та старший син загинули, залишилися двоє дітей і їхня вагітна мама, вона народила дитину 24 чи 25 лютого. Всі родини в укритті мали своїх загиблих… Була ще одна вагітна жінка. Був хлопець із переломом хребта, несли його на щиті… Поранених везли в кузові вантажівки, ми туди поклали матраци та ковдри.
Єдина смерть, яка була в нашому підвалі – жінка з важкою черепно-мозковою травмою та переломом стегна. Ми нічого не могли вдіяти. Щодо поховання… У дитячій хірургії помирало багато людей, серед них були дорослі, діти, навіть немовлята. Морг на території був забитий, тіла складали на вулиці. Після обстрілу лікарні їх розкидало двором… Заїхали днрівці, позбирали тіла та кудись вивезли. Труп жінки вони також забрали. Її звали Аня…
А потім був Великдень і чудесні возз’єднання родин… Люди знаходили близьких у бомбосховищі. Раділи, що вони вижили. Ще був шістнадцятирічний хлопчик зі Східного, лежав у лікарні до 22 лютого. Весь час жив в укритті, на Великдень по нього прийшов батько.
Потрапити додому ми з дружиною змогли лише 17 квітня, тоді днрівці та осетини зʼїхали з лікарні. Квартира згоріла вщент, а дві автівки були посічені уламками та розграбовані. Без акумуляторів, але одна завелася. То був окремий квест – у зруйнованому місті шукати колеса та акумулятор, а потім на одному акумуляторі буксувати чотири автівки – свою та людей, які були з нами в бомбосховищі.
На нашій простреленій машині з заклеєними вікнами 26 квітня ми виїхали з Маріуполя. Новини про евакуацію доходили постфактум, тож розраховувати могли лише на себе. Ми не могли піти на фільтрацію, бо я працював у лікарні МВС, тож їхали тропами. Приїхали до Мангуша, там черга з тисяч машин. Вичистили телефони, планшети та ноутбуки від усього, що могло би зашкодити під час можливої перевірки.
Поїхали до Мелітополя, там фільтрація не була потрібна. Машина довезла нас до міста, далі заглохла та не працювала. Ми заплатили перевізнику 500 доларів з людини… Сподівалися, що на КПВВ «Чонгар» викрити мене менше шансів. Працівники ФСБ допитували з 11:00 до 19:00. Забрали паспорт, телефон, роздягали до трусів, шукали татуювання. У телефоні знайшли номер пацієнта, що працював у СБУ… Десь знайшли трудову книжку, ставили масу запитань. Змусили підписати папери, що я не працюватиму на українську та іноземну розвідку, відпустили.
Їхали через тимчасово окупований Сімферополь, а потім через росію до кордону з Латвією. На КПП «Убилінкі» простояли з 4:30 до 9:00. Перевірка не була жорсткою, бо ми мали заповнені у Криму міграційні карти. Вже в Латвії зітхнули з полегшенням – нарешті на волі. Потім поїхали до Польщі. Про плани не хочу говорити, нехай спочатку здійсняться. Після всього пережитого діти знають кого ненавидіти – тих, хто таке зробив з їхнім містом і країною, а це означає – усіх жителів рф.
