Авторка ілюстрації Лідія Голоско
«Тікати з рідного міста — важкий крок. Кілька разів відмовлялися, навіть коли давали зелений коридор. Вірили, що Тростянець звільнять. Вирішили їхати після того, як до нас зайшли росіяни, наставили зброю та сказали, що їм потрібні ключі від машини. «Ніхто не постраждає, якщо ми отримаємо ці ключі», — сказали вони. Тоді було страшно». До війни 22-річна Анастасія працювала фітнес-тренеркою, зараз із чоловіком та сином вимушена тікати від російської окупації до Полтави.
Дівчина розповідає, що вже 24 лютого танки заїхали у Тростянець, що на Сумщині (до російського кордону — 30 км). «Окупанти у місті роблять, що хочуть: забирають телефони та машини, грабують домівки та магазини, виганяють людей з будинків. Все руйнують та спалюють, дороги зруйновані. А вони ставлять свої пости та ходять серед усього цього, як у себе вдома. Я досі не розумію, як таке може бути у XXI столітті? Як можна безкарно вбивати дітей та руйнувати все навколо?».
У Тростянці немає світла, води, тепла, зв’язку, усі магазини зачинені або розкрадені — їжу взяти ніде. Від самого міста в окупації вже майже нічого не лишилось.
«У Тростянці залишилися наші батьки, бо не могли покинути стареньких бабусю та дідуся. Про ситуацію у місті дізнаюся від них. Біля сусідів підірвали будинок, тато віз пораненого чоловіка в лікарню. Лікарня теж розстріляна, хоча окупанти нею користуються. Жінки народжують у підвалах, ховаються там з новонародженими дітками».
Вже виїхавши, Анастасія дізналась, що окупанти розграбували дім батьків чоловіка. «Вибили вікно, залізли та почали виносити все підряд. Коли батько попросив віддати хоча б документи, його вигнали із власного дому. Сказали йти геть на вулицю і приходити через півтори години. Сусіди подзвонили розповісти, що з дому винесли десять пакетів речей. Забрали скутер, їжу, золоті прикраси, гроші, телефони, навіть одяг! Навіщо їм це?»
Настя згадує, як ще недавно вони готувалися до першого дня народження сина. «Ми були такі щасливі, планували свято… Але «святкували» у підвалі під звуки пострілів та вибухів. Хотілось врятувати дитину, щоб у малюка було попереду нормальне життя».
Родина взяла з собою мінімуму речей та виїхала евакуаційним коридором до найближчого мирного міста- Полтави: «Якщо війна ширитиметься, будемо переїжджати на захід, але, якщо чесно, так не хочеться».
Настя боїться, що приїде у рідне місто, а її дому вже немає. «Мама будувала цей будинок сама з трьома дітьми, облаштовувала з такою любов’ю там кожну кімнату! Я мрію, щоб нам було куди повертатися. Коли все закінчиться, я водитиму екскурсії Тростянцем і пишатимусь своїм містом».
28 березня українські військові звільнили Тростянець від окупантів.
