Авторки — Яна Шинкаренко, Марина Курапцева
Ілюстраторка — Наталія Шевченко
Вероніка Бородуліна із Луганська, після окупації рідного міста вона жила на Морському бульварі в Маріуполі та працювала в ГО «Рада жінок Донеччини». 24 лютого 2022 року жінка була вдома, пережила російські авіанальоти, а за декілька тижнів пішки покинула оточене місто.
Історію для видання War. Stories from Ukraine записали документаторки Благодійного фонду «Восток SOS» Яна Шинкаренко та Марина Курапцева.
15 лютого колеги обговорювали алгоритм дій у разі повномашбаного наступу росіян. Ми вірили, що нічого не буде, але памʼятаю обстріл району «Східний» у 2015, тому, коли 24 лютого прокинулися від вибухів, одразу зрозуміла, що почалося вторгнення. Сирен спочатку не було, лише наприкінці лютого я почула якийсь неприємний звук… Згодом зрозуміла, що це був сигнал повітряної тривоги.
24 лютого я планувала пофарбувати волосся та зробити нову стрижку. Навіть виїхала в перукарню під звуки вибухів. Яка війна, якщо в мене краса за планом? Проте родичі вмовили повернутися додому.
Наступного дня я хотіла поїхати на роботу, офіс був поблизу Драмтеатру, але близькі вмовили не їхати. Більше з Лівобережного району до центру міста я не потрапила. Наскільки памʼятаю, громадський транспорт перестав курсувати 27 лютого.
Я періодично виходила по цигарки, воду тощо. 28 лютого чи 1 березня над містом літали, тож почувши звуки літаків над головою я швидко повернулася у квартиру. Вибухи лунали все ближе. Перший приліт у дитячий садочок біля будинку стався 2 березня, того ж дня в нас вилетіли вікна, залишилося одне. Коло мого будинку були школа, реабілітаційний центр для дітей з інвалідністю та територіальний центр. Того ж дня звʼязок, світло, опалення, газ зникли.
До повномашбаного вторгнення ми з колегами реалізовували ініціативи з молоддю Донеччини та зосередилися з на підтримці молодих людей. Чат нашого проєкту перетворився на групу взаємодопомоги: систематизували інформацію, шукали можливості психологічної підтримки.
Я готувала їжу на вулиці, так почалося моє виживання жінки під час війни. Дивлюся, а сусід у дворі готує. Попросила нагріти воду, а він сказав: «Шукай інше місце». Згодом порозумілися, також познайомилася з іншими сусідами. Але в тих умовах було складно вибороти місце під сонцем у чоловіків. Згодом запаси готових продуктів закінчилися.
Від 24 лютого обстріли були постійні, тож 3 лютого я почала спати в коридорі. Коли було гучно, мої коти прибігали та залазили за спину, ховалися.
А ще 5 березня була «акція-евакуація», я її так назвала. Дворами їздила машина поліції, хто був усередині – невідомо. За ними біжать люди та кричать: «Евакуація до Запоріжжя! Будуть автобуси зі стадіону, а своїми автівками – на Портсіті». Люди побігли. Я тоді сказала сусідці, що це провокація, поліція їздила би з гучномовцем. Ми вирішили залишитися, згодом почули вибухи. Обстрілювали прицільно стадіон і Манеж на Ломоносова. Десь за годину повернулися й ті, хто виїхав власними автівками, їх розвернули на блокпості та наказати тікати, адже евакуації не було.
По воду ми ходили до моря, коло Манежу було джерело з питною водою. Не дуже якісна, але варіантів не було. Там був блокпост українських військових, вони нас не зупиняли, це було 5 березня.
Вуличні бої з автоматними чергами почалися 7 березня. Тоді ми з іншими жінками пішли набрати води та почули стрілянину. Забігли до рибацьких гаражів, по них почали стріляти. Коли прилітало, жінки присіли під стінку та затулили голови, а двоє чоловіків бігали та кричали: «Нащо нам вода була?!». За водою ми так і не дійшли, навколо все палало. Того дня постраждала жінка. Чоловіки знайшли візочок для будматеріалів, привезли її до українських військових, але вони не мали нічого, що б їй допомогло. Чи вижила вона – невідомо.
Найстрашніші обстріли почалися 15 березня. Тоді був приліт у магазин на Морському бульварі. Там ховалися власники, ціла сімʼя. На щастя, вижили. Врятувало те, що були в підвалі – будинок старий, підвал глибокий.
На балконі однієї з квартир залишився лежати вбитий чоловік. А ще біля площі була алейка, там люди ховали загиблих рідних і близьких.
Я залишалася вдома. Не знала куди та як піти, щойно зберешся вийти – лунають вибухи. 20 березня в наш будинок чотири чи пʼять разів прилетіло. Я спала в коридорі, а частина мешканців на ніч спускалася до «підвалу» (це була кімната під сходами, в якій прибиральниця зберігала інвентар). Я не хотіла туди йти.
Потім десь о 01:00 я почула, що до будинку підʼїхав танк. Біля дому знаходилася точка, з якої зручно вести обстріл на перетин бульвару Меотиди, там стояли окупанти. Я розуміла, що після танку буде обстріл чи авіанальот з боку окупантів. Через певний час біля дому почало прилітати. Я швидко вдягла якісь речі на піжаму, зібрала котів у переноску, але вирішила сходити в туалет. Коли зайшла у ванну, прилетіло в підʼїзд. Згодом ми з сусідами зрозуміли, що навколо будинку було декілька прильотів, зокрема й влучали в підʼїзди – наш і сусідський. Під час прильоту мене трохи цеглою побило, але не поранило. Двері винесла вибухова хвиля. Я пішла з котами до підвалу, там було пʼятеро людей. На годиннику було приблизно 3:30.
20 березня наш район сильно обстрілювали військові рф, я вийшла покурити, а поруч палає девʼятиповерхівка. Як свічка посеред ночі…
Одну з квартир на другому поверсі сильно завалило. Сусіди відкопали жінку, її мертву собаку, а чоловіка не знайшли, напевно загинув під завалами. Можливості шукати тіло не було, адже навколо обстріли. Я жила в цьому ж будинку, але на першому поверсі.
Після цього випадку вирішила, що залишатися вдома не можна: хотіла піти до знайомої, але дізналася, що вона виїхала з міста, а люди з нашого дому розійшлися. Я пішла до своєї напівзаваленої квартири, моя тривожна валіза, яку я зібрала 25 лютого, досі стояла там. Я взяла її та пішла.
Мене з котами та ще одну сусідку з пʼятого поверху в іншому будинку прихистив сусід і його мама. Незабаром обстріли почалися й там. Переночували в підвалі, в якому було приблизно 40 людей, переважно пенсіонери та люди з дітьми. Продуктів не було, обстріли посилювалися. Багато людей наступного дня виїхали до селища Приморське (воно окуповане від 2014 року). Залишилися пенсіонери та ми, 15-20 людей.
Почалася гра на виживання. Люди в будинку зробили продуктові запаси. Вдень готували на вогнищі: я швидко вибігала, перегортала котлети, починався обстріл, щодуху бігла назад. Тоді я відчувала, що можу здати норматив із човночного бігу на відмінно. Я за все життя стільки не бігала.
У тому підвалі ми залишалися до 27 березня. Потім стало геть страшно, обстріли суттєво посилилися. У другому підʼїзді засипало щонайменше двох людей – ми чули їхні крики, доки вони не померли. 25 березня обстріли були безперервними, ми добу просиділи охоплені жахом у підвалі. Штукатурка на голову сиплася, а ти сидиш і нічого не можеш вдіяти.
27 березня о 6:00 ми зібралися та пішли до Виноградного. Перед цим я наготувала запас їжі, щоб було поїсти жінкам старшого віку, які залишилися. Мені не хотілося наближатися до ворога, хотілося в бік України, проте варіантів не було.
Перейшли Азовстальську, було страшно. Цю частину шляху називали «Вулицею життя», бо вона була як лінія розмежування, прострілювалася снайперами. А ще туди виносили трупи цивільних, яких у дворах не було де ховати. Вони там і лежали край дороги, замотані в щось або просто…
Ми перейшли та одразу побачили чеченців, які були всюди. Я дуже боялася зустрічей із окупантами, бо ще у 2014 році, коли залишала Луганськ, мене висаджували на блокпостах. Цей страх у мені залишився й досі. На щастя, оглядали лише чоловіків. Нікого не затримали. Щоправда, один чеченець злякав, він почав наполегливо пропонувати відійти, обіцяв нагодувати. Я сказала, що поблизу йде бабуся та я мушу допомогти. Він мене більше не чіпав.
Коли спустилися до Виноградного, там були якісь представники днр і росіяни. Вони до мене причепилися. На мені була жилетка. А у мене звичка є – тримати руки в жилеті. На мене почали дивитися військові, тоді один підійшов і питає: «Служила?». Я кажу: «Ні». А він мені: «Чого руки тримаєш неначе ти в броніку?». Пояснила що люблю жилетки та завжди так ходжу. Але вони ще раз почали перевіряти все: паспорт, руки, попросили показати плече. Згодом відпустили.
Із Маріуполя вони випускали тих, хто хотів вийти, а от назад у місто нікого не пускали.
Впʼятьох ми прийшли до Виноградного, там жили родичі сусідів. На місці зʼясувалося, що будинок зайняли російські окупанти. Ми розгубилися. На щастя, інші люди пустили у свій дім.
А вже в будинку ми згадали, що не взяли їжі. Спочатку нас годували люди, а потім був важкий момент – їжу давали російські солдати. Спочатку я та ще один хлопець не могли їсти цю кашу. Але довелося, вибору не було. Коти виявилися нетерпимішими за мене, російської каші навіть не торкнулися. Саме ті росіяни, що зайняли будинок, нас не чіпали. Вони коли пішли, віддали дрова, воду та їжу. До Виноградного приїжджала «лавка» з продуктами, але купити щось було нереально – купували свої, а потім продавали за величезні гроші.
У тому домі облаштувалися, посадили картоплю… Весна ж, усі картоплю саджають. А потім зустріли знайому. Вона розповіла, що в Новоазовську є мобільний звʼязок.
Я попросила щоб вона звʼязалася з моїми родичами в росії. 5 квітня вони приїхали та забрали мене до Ліпецької області. Пробула там приблизно 2 місяці, потрібно було прийти в себе. Нам росіяни казали, що України вже нема, звʼязку не було.
Інша історія – допит у фСБ. У росії не можна перебувати без реєстрації, тож я отримала тимчасову прописку. Вже за дві години постукали у двері та почали допитувати. Питали, хто обстрілював Маріуполь, чи не бачила я там «Азов». Сказала, що база азовців була поруч, а вони: «Жахіття!». Я сказала, що українські військові нікого не чіпали.
Я співпрацювала з міжнародними організаціями, для рф це щось страшне. І якраз про це запитали. Думала, що казати. Робота з жінками, що зазнали насильства – ні. Молодіжне політичне лідерство – ні. ВІЛ-інфіковані жінки секс-бізнесу – ні. Знайшла щось зі сфери інновацій для молоді, а вони: «А що за ООН? Із ким знайома? Хто гроші давав?». Питали, чи примушували мене розмовляти українською, а я кажу: «Вас примушують розмовляти російською? От і нас не примушують говорити українською, це державна мова».
На початку червня я переїхала за кордон. Потрібно було знайти місце щоб відновити сили та жити далі, обрала Грузію. Зі мною коти. Із ними все гаразд, один навіть знову став товстеньким. Ми вижили, близькі та родичі живі. Я радію цьому.
