Illustrated by Tanya Guschina
«Ми їхали вулицями, що перетворились на звалище згорілої техніки. Повернули в інший бік — стоїть окупантський танк. Нашу машину обстрілювали, а тато героїчно робив усе, щоб ми врятувалися. Коли авто у щось врізалося, я чула, що тато все ще тисне на газ. Мабуть, в цей момент він уже помер, а педаль все ще була затиснута ногою. Ми ще були живі. Потрібно було вибиратися», — розповідає 23-річна Іванна Грабовляк. Вона втратила батька під час евакуації з Гостомеля. Інші близькі люди ледь вижили.
До війни дівчина разом з батьком, мачухою Юлею та зведеною сестрою Сашею жили в приватному будинку. Саме тут родина ховалася від вибухів — спочатку у ванній кімнаті, а потім у маленькому холодному погребі. «Знесли туди усі ковдри, одягали по три светри. У сестри був бронхіт — вона страшенно кашляла. Третього березня на нашому задньому дворі танки проломили паркан та їздили туди-сюди. Навкруги все палало».
Родина вирішила виїжджати. «Ми забрали з собою сусіда. Тато був за кермом, біля нього — Юля, біля мене сестричка, а за батьком — сусід». Іванна пам’ятає, хто де сидів, коли окупанти почали розстрілювати авто, коли вони проїжджали через сусідню Бучу. Саме така посадка в машині врятувала життя двом сестрам. Батько розвернув машину, підставивши під обстріл її лівий бік. «Я відчинила двері й почала швидко бігти. Сестра за мною. Саша кликала мене. Повернувшись, побачила, що в неї щось не так з рукою. Повертаюся — і бачу, як Юля біжить за нами, а потім падає. У ту секунду подумала, що її теж вбили. Врешті побачила двері в підвал, постукала — нас впустили». Саша з Іванною зайшли першими, потім дійшла і Юля — жива.
У підвалі дев’ятирічна Саша втратила свідомість. Сашу поранили у внутрішню частину руки, вище ліктя.
«За нами по асфальту тягнулися криваві сліди. У двері підвалу стукали та кричали «открывайте, суки». Потім — два постріли. Але ми сиділи тихо, вони пішли».
В укритті був зв’язок, тож Іванна прохала про порятунок у соціальних мережах та телефоном. «Ми дуже чекали, що нас хтось забере. Саші ставало гірше, ручка почала темніти і неприємно пахнути. Добре, що поруч були люди, які щось тямили в медицині. Вони промивали руку. Сестричка трималась з останніх сил, вона часто марила».
За дві доби допомога не надійшла — навколо продовжувались бойові дії. Рідні Саші розуміли, що вона за крок до смерті. Медик у підвалі перев’язав руку та запевнив, що необхідно нести дівчинку до Бучанської лікарні на руках під білим прапором. Інших варіантів не було, ніхто не міг пробратися — ні тероборона, ні швидка, ні червоний хрест.
«Нам допомагали дідусь Льоня і хлопець Артем з підвалу. Здавалось, що дорога нескінченна. Постійні вибухи та постріли. Ніби рулетка — ти або виживеш, або ні. На перехресті нам почали стріляти прямо в спину Навряд чи вони промахнулись — думаю, це була в них така «гра».
У лікарні повідомили, що руку потрібно ампутувати. «Нам сказали йти додому. Та ми розуміли, що дому більше нема».
Іванна знайшла прихисток через дорогу від лікарні. Сестрі ампутували руку, усю ніч її заспокоювали лікарі, а потім мамі дозволили залишитися поруч. «Я знала, що вони будуть у безпеці, бо в цю лікарню привозили своїх поранених війська окупантів. Відповідно, вони її не обстрілювали», — розповідає Іванна.
Люди, які дали Іванні прихисток, запропонували разом виїхати з міста, коли голова селищної ради оголосив, що буде евакуація. Іванна вагалася, не хотіла залишати Юлю та Сашу, але врешті поїхала. «Я молилась весь час. Були постріли, вибухи, колони танків назустріч, блокпости, неймовірно багато солдатів. Вони перевіряли машини, зазирали в багажники. Доїхавши до житомирської траси, думали, що вже врятовані, але почався обстріл. Двічі щось потрапило в нашу машину, залишилися вм’ятини. Потім з’явився зв’язок і ми побачили українські блокпости. Це були такі нереалістичні відчуття!».
Вже дорогою до Львова Іванна отримала повідомлення, що Юлю та Сашу евакуювали. Завдяки допомозі небайдужих людей та фондів, вони зараз в Італії. Саші зробили ще одну операцію, готуються до реабілітації, а потім — протезування.
Емоції та відчуття почали наздоганяти дівчину тільки після десяти днів у безпеці. Івана знає, що окупанти поселились у гостомельських дворах. «У мене там лишився дім і машина, я не знаю, чи цілі вони. Не можу досі повірити, що мого батька з нами більше немає. Нам, на жаль, не вдалося знайти навіть тіла. Він — герой і я так сильно його люблю! Він був нашою опорою».
