Наташі (Наті) Нагаєвській 23. Вона артменеджерка, критикиня і співкураторка галереї Гараж-33. Виросла в історичному містечку Бар на Вінниччині. Працює в Києві зі скульпторкою Марією Куліковською, яка перебралася туди після окупації Криму.
Увечері 23-го лютого Ната приїхала з Вінниці до Києва — на зустріч із відомими скульпторами. На початку квітня дівчина куруватиме виставку за участі Спілки скульпторів. Об 11-ій ранку в галереї «Митець» на площі Льва Толстого колеги мали обговорювати концепцію. Роздивитися, чи підійде простір галереї. Поміркувати, як втілити ідею на практиці.
Через кілька годин почалася війна.
«Прокинулась біля пів на п’яту від вибухів у Броварах. Тут, у Вишгороді все небо було від них червоне. О 8-ій ранку задзвонив скульптор Петро Гронський. Сказав, що зустріч, звісно, скасовується і все відкладається на невизначений час. Побажали одне одному сил і слави Україні!»
В перші хвилини емоції стрибали.
«Спочатку — дезорієнтація. Не було зрозуміло як близько це бахкає. Не знали, що робити, куди бігти? Далі — страх, спроби стримати сльози, розгубленість, нецензурна лексика. Зосередженість, рішучість в діях, контроль над емоціями вже прийшли з часом. І досі приходять».
Ната зупинилася в сім’ї маминого брата у Вишгороді. Рятується від похмурої реальності роботою на своєму «фронті»: допомагає Марії Куликовській в акціях підтримки українських митців і галерей, пробувала писати щоденник.
«Спокій у Вишгороді лякає. За весь час було тільки дві сирени. Вікна вночі світяться в багатьох квартирах, так що люди є. Люди спокійні, машини їздять. В перші два дні і сьогодні особливо чути вибухи: зі сторони Бучі, Гостомеля, Ірпеня. Але до Києва добратися дуже важко, бо попереду ідуть бої».
За тиждень російської агресії дівчина почала боятися ворон, які нагадують бомби. Загострився слух. Почала чути кожен шурхіт, гавкіт, стукіт і гупання.
«Я зрозуміла, чому після 2014-го року просили не запускати салюти. Тепер усвідомлюю, що, коли все закінчиться, я не зможу жити в світі, де бахкають салюти. Всякі почуття і тривожності загострилися. Але надія не зникає».
У перші дні війни з Вишгорода не було як виїхати. Наташа не хотіла встрявати в панічні черги на дорогах. Тепер чекає автомобіль із Вінниці, щоб повернутися додому. Рветься до своєї сім’ї, але за кордон, попри запрошення, їхати не думає. Транспорт не може дістатися по неї більше двох діб.
«З цією війною я зрозуміла, що Бог дійсно сміється над нашими планами. Я планую, як тільки все більш-менш заспокоїться, підіймати український дух, мистецтво… Це те, що я можу робити. Я переосмислила і ще раз переконалася, наскільки люблю своїх близьких і наскільки хочу, щоби наша культура після цієї війни розвивалася. Думаю, що Європа відкриє для нас якісь шляхи. Нами вже цікавляться. Будемо використовувати цей шанс».
