Авторка ілюстрації Galochka Ch 

«В перший вечір привезли жінку, яка через скалкове поранення втратила око. Вона була при свідомості, розмовляла з нами, відчувала біль», — пригадує своє перше чергування воєнного часу в хірургічному відділенні Харківської обласної лікарні Олексій Божко. Йому 25 років і він — аспірант з патологічної фізіології. Надавати допомогу постраждалим від вибухів та обвалів він навчився на ходу, завдяки війні.

Медичний персонал майже прив’язаний до будівлі лікарні — ночувати в коридорах безпечніше, ніж добиратися додому під обстрілами. Коридор взагалі став одним з найбільш відвідуваних місць: під час повітряної тривоги його використовують як укриття лікарі і пацієнти — спустити в підвал всіх «мешканців» дев’ятиповерхової будівлі неможливо.

З Олексієм ми потоваришували ще школярами, в 2013 році, на турнірі юних істориків. Трохи пізніше, в буремному 2014, інколи зустрічалися на каву та годинами говорили про історію Другої світової та те, як дії та пропаганда тодішньої росії нагадували нацистську Німеччину. Нині Олексію не до дискусій.

Частина медперсоналу із початком війни поїхала із Харкова. «Є люди, які допомагають у вимушеній еміграції. Але також розумію, що тут я можу принести значно більше користі», — пояснює позицію Олексій. В лікарні він тепер проводить планові огляди, надає першу медичну допомогу, за можливості безкоштовно консультує онлайн, а ще сортує ліки, які привозять волонтери.

Російські війська безупинно обстрілюють Харків — і все життя тепер залежить від злагодженої роботи волонтерів і медиків.

«Ми постійно отримуємо гуманітарку як з інших міст України та з-за кордону, — розповідає Олексій. — Приходять не тільки ліки та «розходніки», але й їжа для пацієнтів та персоналу. Це не завжди централізована допомога, інколи ясно: якийсь німець, поляк або чех пішов до аптеки, викупив там все, що міг, та надіслав нам. Якби не волонтери, було б дуже-дуже кепсько».

Частину їжі готують в лікарні, десь із половину привозять з кухонь місцевих ресторанів і кав’ярень.

Медик сподівається, що після війни прогуляється улюбленими Харковом пліч-о-пліч із найближчими людьми, напише велику подяку всім організаціям, компаніям, волонтерам та військовим та зводить рідних у піцерію «Ti Amo» в саду Шевченка, «якщо вона, звісно, встоїть».

Але поки щодня приймає поранених. Каже, що випадкові травми серед цивільних шокують його найбільше: «Бабуся, яку привезли до нас з пораненням — хіба вона нацистка, бандерівка? Може, важлива військова ціль? Такі пацієнти будуть з інвалідністю до кінця життя. Так не мало бути».

Він говорить про лють і «священну війну за незалежність», а я думаю, що після перемоги покличу його на наші теревені про історію Другої світової. А ще слухатиму його жарти. Каже: «Чорний гумор назавжди прописався в коридорах лікарні».