Illustrated by Tanya Guschina
«Щодня нас бомбили, без припинення вогню. Ми жили всі разом — без світла, опалення, газу… На третій день без світла (2 березня) розграбували всі магазини. Щоб приготувати їсти, ми топили сніг. Також різали труби в підвалі, зливали воду та теж її використовували. Чоловіки збирали сніг з даху будинку — цією водою ми змивали в туалетах. Надворі розпалювали багаття і варили кашу, якщо в когось ще залишалася крупа. Робили коржики, поки були дріжджі. Не купалися та не мили голови по кілька тижнів», — розповідає 30-річна Ольга. Вона з Маріуполя.
Як і у багатьох жителів Маріуполя, війна для неї почалась 24 лютого з удару бомби. За кілька годин прийшло повідомлення про те, що дитсадок, куди ходила трирічна Полінка, не працює. А далі було пекло. З Ольгою ми розмовляємо 22 березня в Бердянську (місто понад три тижні окуповано росіянами — ред.). Ім’я героїні з міркувань безпеки змінено.
Два тижні Ольга з чоловіком і донькою сиділи в коридорі у своїй маріупольській квартирі, спали в куртках, адже на вулиці було мінус 10, а в квартирі — мінус 7 та готували на багатті у дворі разом із сусідами. Їжі вже майже не було. Найстрашніше було мамам немовлят на штучному вигодовуванні, бо не було чим годувати дітей.
Коли 9 березня готувалися до сну, снаряди пролетіли внизу будинку, біля крамниць та банку. Потім почався обстріл, дрижали стіни. Для Ольги це був найстрашніший момент війни.
Їхню квартиру розбили вщент. Родина вижила. Добу вони жили в підвалі, у холоді та сирості, а потім вирушили до батьків. Йшли пішки, з малою дитиною на руках, перебігаючи від кутка до кутка між обстрілами з реактивних систем залпового вогню «Град».
Батьки Ольги жили в підвалі тиждень. Ольга з чоловіком і донькою побули з ними, а потім переїхали до друзів, чия квартира ще була цілою. Батьки відмовились.
«Чоловік на велосипеді їхав через всі бомбування цілу годину, щоб хоча б подивитись, чи живі вони, — говорить Ольга. — Їхньої квартири теж вже не було».
На дорогах лежали трупи людей, кінцівки тіл. Чоловік Ольги перевірив, як справи у друга, в під’їзд якого влучила бомба. Виявилося, що друг поїхав, а три чоловіки лежали мертвими. Олексій допоміг сусідам викопати могили в посадці та поховати загиблих.
Потім подружжя з донькою пішки йшло в село під Маріуполем до рідні. Наступною вимушеною домівкою стала квартира друзів у Бердянську, куди сім’я приїхала 19 березня.
Родина Ольги не могла дізнатися про рух евакуаційних автобусів, бо зв’язку не було. «Ми почепили білі стрічки на машини, на аркуші написали «Діти» та вирушили — на свій страх та ризик», — згадує жінка. Їхали в колоні машин, дорога від Маріуполя до Бердянська зайняла шість годин.
В Бердянську молоді люди щодня приходять до найближчої школи, де розташований один із пунктів прийому переселенців. Там можна взяти одяг, який зібрали місцеві жителі, та записатися в чергу на гарячий обід. Загалом за перші дні евакуації (з 17 березня), тільки за публічними даними, Бердянськ прийняв більше 6000 маріупольців. Вони живуть у квартирах, санаторіях, головному готелі та в церквах.
«Війна зробила нас бездомними. Це коли в тебе є все, і за одну мить — нічого. Коли дитина кожні пів години просить їсти, а ти думаєш — давати чи ні, адже хліба обмаль і завтра його може не бути, — розмірковує Ольга. — Трирічна дитина не розуміє, чому вона сидить у темному підвалі й не може вийти на вулицю погратися. Це як пекло, з якого не можеш вибратися».
Її чоловік Олексій додає: «Я був начальником відділу на виробництві, і в нас було все: квартира в центрі міста, хороша зарплатня, ми зробили ремонт і будували великі плани на найближче майбутнє. Тепер плану немає. Ми приїхали до Бердянська, і далі рухатися нікуди, в нас нічого немає. Хоча ні — в нас є життя, а це — найголовніше».
