Фото Каті Москалюк

«Літаки літали дуже низько, і ми повторювали — «дім, залишся, будь ласка, цілим». Ракета могла зачепити будинок чи впасти на нього, і він би розірвався», — каже Надія з Харкова. Разом із подругою Валерією вона знімала квартиру в будинку на першому поверсі, на проспекті Гагаріна.

Дівчата ховалися в коридорі кожні п’ять хвилин, коли чули вибухи чи звук літака. Потім вони переїхали до хрещеного Надії, який жив поблизу метро, де можна було сховатися від обстрілів. Спілкуюся з Лєрою та Надею у Львові. Вони налякані, не хочуть називати прізвища.

Лєра та Надя — студентки. Надія вчилася на психолога, закінчувала бакалаврат. Лєра вчилася на кравчиню, а 24 лютого, коли почалася війна, мала складати іспит з підвищення кваліфікації. «Не встигла одягнути білу футболку, яку напередодні шукала пів вечора. Не встигла захиститися, не встигла нічого…», — говорить Валерія.

Продукти спочатку можна було купити, привозили хліб. Супермаркети працювали чотири — п’ять годин на день, тому за годину до відкриття вишиковувалася величезна черга перед входом.

Дівчата тиждень жили під обстрілами, а коли ракета влучила в сусідній будинок, вирішили виїжджати. Вони кажуть, що пережили цей жах разом, і далі теж триматимуться разом. Напередодні від’їзду сходили до магазину, взяли сир та фрукти. Вистояли довжелезну чергу за хлібом, купили три буханки. З речей Лєра та Надя взяли тільки теплий одяг та ковдри. Зайти від хрещеного додому було нереально, тому багато улюблених речей залишилося вдома.

Дівчата прийшли на вокзал пішки. Транспорт у Харкові не ходив, а на станціях метро облаштували укриття, де жили люди. Волонтери та працівники адміністрації привозили каші, дітям роздавали олівці та розмальовки. Були подовжувачі для розеток та зарядки для телефонів. Таксі до вокзалу коштувало, «наче це квиток на літак»: одну, дві, а то й три тисячі гривень.

«Ми мали обмаль часу, оскільки в третій [15:00] починалася комендантська година. Ми все робили дуже швидко та дуже обережно. Розуміли, що бомбардування може розпочатися в будь-який момент, а стіни — обвалитися на наc», — говорить Валерія.

«Ми летіли-бігли, стомлювалися, у нас відвалювалися ноги, плечі з рюкзаками, але ми не зупинялися і прийшли. Через це ми вважаємо себе дуже сильними»

З Надією також їхав молодший брат. Дівчина пригадує, що на вокзалі був величезний натовп. Вони чекали на оголошення, а потім втиснулися в потяг. У вагоні, розрахованому на 60 пасажирів, було близько 250 людей.

Нині дівчата перебувають у фотостудії, облаштованій для прийому жінок з дітьми. Мама Валерії з двома дітьми поїхала до Львова наступного дня після від’їзду старшої доньки. Мама Надії також планує виїхати. Батько та старенька бабуся залишилися в Харкові.

Дівчата планують кілька днів перепочити, а потім їхати з родинами до Ужгорода. Валерія боїться звуків повітряної тривоги, які час від часу лунають й у Львові. Вона розуміє, що таке попередження робиться, щоб убезпечити людей, і це не означає, що в певному місці обов’язково станеться обстріл. Але сирена лякає.

Надія мріє після війни повернутися до Харкова. У Лєри в голові одна думка: як зробити життя безпечним, де купити продукти, де можна запастися водою. «Я не можу зараз мріяти, — зізнається дівчина. — Коли в голові одне, а бачиш інше — це сильно ранить».

«У нас зараз є їжа, вода, нічліг, нам тепло, і поруч з нами живі люди, а не трупи з розбитими головами. Все. Більше я ні про що просити не можу».