Війна. Історії з України

Українці розповідають, як вони живуть у війні

«В умовах війни інвалідність — це тотальна безпорадність», Віталій Пчолкін, 33 роки, Буча

від | 5 Травня 2022 | Bucha

 

Авторка ілюстрації Galochka Ch

 

«Ми в Бучі (…) Місто переживає гуманітарну катастрофу, закінчилося все, що можливо, п’яту добу відсутнє світло, газ, вода та інші засоби для існування. В підвалах сидять тисячі людей, в квартирах знаходяться люди з інвалідністю та інші, хто не може фізично покинути свої домівки. В підвалах народжуються діти, бракує ліків та інших засобів першої необхідності (…) Врятуйте простих цивільних людей в Бучі!»

Цей пост-звернення з’явився на сторінці 33-річного Віталія Пчолкіна у фейсбуці 7 березня. Його поширили десятки тисяч разів.   

«Якимось дивом сусіди знайшли місце, де був зв’язок, і відправили це повідомлення. Не знаю, який вплив воно мало, але треба було щось робити», — каже Віталій. Люди потребували гуманітарних коридорів, аби вибратися з-під обстрілів.  

Він та його дружина Уляна — громадські активісти. Працюють в організації «Група активної реабілітації», яка допомагає людям з травмами спинного мозку повернутися до максимально незалежного й активного життя. Обидва на візку. Віталій паралізований нижче рівня грудей через шийну травму. Уляна отримала перелом хребта на грудному рівні в ДТП.  

Ситуація в Бучі розвивалась динамічно. Якщо в перші два дні після широкомасштабного вторгнення російської армії в Україну ще була можливість покинути місто, то на третій день Буча була фактично заблокована. У місто зайшли російські війська.   

Поки залишався зв’язок, Віталій з Уляною координували допомогу містянам. Організація шукала ліки, продукти, перевозила поранених. Але вже за кілька днів зв’язок обірвався, а обстріли посилились.      

«Коли зникли комунікації, світло й вода, ми з Уляною сиділи і намагались зрозуміти, чому не поїхали одразу. У перші дні ми робили те, що завжди, — допомагали. Тому не думали особливо про евакуацію. Але насправді ми, мабуть, трохи переоцінили свої сили. Ми завжди були доволі самодостатні і незалежні, максимально облаштували свій побут так, щоб не від кого не залежати і діяти самостійно. До того ж, ми хотіли залишитися в місті і бути корисними вдома. Але коли все повністю руйнується, то відчуваєш усі наслідки інвалідності. У таких умовах — це тотальна безпорадність. Ми не могли бути корисними ані собі, ані іншим людям. Це дуже гнітило», — каже Віталій. 

Укриття, яке облаштували в школі, знаходилося надто далеко. До того ж треба було перетнути небезпечну Варшавську трасу, щоб дістатися туди. Підвал, де ховалися сусіди з їхнього будинку, для Віталія з Уляною теж виявився фактично недоступним.  

«Там дуже круті сходи. І хоч сусіди пропонували занести нас на руках, ми розуміли, що це не варіант. Тому ми одразу вирішили залишатися в квартирі».  

Ховалися переважно в туалеті, бо це найвіддаленіша від вікон частина квартири. А коли під будинком починалася стрілянина, виходили в коридор. Згуртувалися з сусідами. Хтось приносив воду, хтось продукти. Один з сусідів, що встиг виїхати, залишив примус, з яким ходив з дітьми в походи. На ньому готували на весь під’їзд. Хтось готував на вогнищі надворі. 

«До обстрілів звикаєш. Напевно найстрашніше було двічі. Коли снаряд потрапив у наш будинок і ми відчули, як він трясеться. І коли почалася перестрілка безпосередньо в нашому дворі. Ми сиділи в туалеті і чули автоматні черги. Таке відчуття, що все відбувалося в нашій квартирі. Навіть чули, як свистять кулі. Це тривало годину. А далі — люта тиша», — розповідає Віталій.  

Треба було вибиратися, але прориватися самостійно без зеленого коридору Віталій з Уляною не ризикували. Сиділи на валізах і чекали моменту. Можливість з’явилась 9 березня. У той день хтось забіг до них у двір і розповів про евакуацію: збираємось біля міської ради, будуть автобуси.  

«Важко було уявити, як ми сідаємо в автобус на візках. Тому вирішили долучитися до колони на машині. І хоча ніхто не міг точно сказати, чи можна, ми зібралися, сіли в два авто разом з сусідами, нашим котом Лютиком і поїхали до міської ради», — каже Віталій.  

Того дня після 5 годин очікування вони все ж таки вирвалися з міста. Як з’ясувалося згодом, поїхали не затвердженим шляхом.  

«Ми подумали, що втрачати нам немає чого. Росіяни просто фізично не зможуть розстріляти всі машини. Тому поїхали. По дорозі пройшли три російські блокпости. Військові були розгублені і не знали, що робити. Після перевірки машин все ж пропускали далі».  

Видихнули вони тільки за два дні, коли дісталися Вінниці. Звідти Віталій з Уляною поїхали до Львова.   

«Травма спинного мозку змінює життя людини, що її отримала, і життя її сім’ї. Війна загрожує абсолютно всім. Це неспівставні речі. Але на війні всі проблеми, з якими стикається людина з інвалідністю і про які ми говорили багато років, посилюються в десятки разів», — розповідає Віталій.  

Майже одразу погіршується стан здоров’я. У Віталія в перші ж дні почалося запалення нирок, бо температура в квартирі не перевищувала 12 градусів, а у візку доводилося сидіти по 20 годин на день.   

«На мені було троє пар шкарпеток, двоє штанів, три кофти, щоб якось зігрітися. Через таку кількість одягу на ногах з’явилися рани».

«Ще трошки і у нас би закінчилися харчі. А ти ж фізично не можеш встати і піти їх шукати. Проблеми з доступністю в містах були і до того. Проте коли все зруйновано, перебиті тротуари, то пересуватися на колясці неможливо. Зараз більшість людей з інвалідністю знаходяться в недоступних квартирах в будинках, де або немає пандусів, або вони дуже незручні. Додайте до цього відсутність зв’язку. Якщо вони ніяк не об’єднувалися з сусідами, то навіть дізнатися про евакуацію не можуть. Ці люди фактично відрізані від порятунку», — каже Віталій.  

Свою оселю в Бучі Віталій і Уляна наполегливо робили острівцем комфорту, незалежності і безбар’єрності. І саме це зрештою допомогло їм врятуватися.  

«Ми використовували будь-які можливості, щоб контролювати будівництво. І коли вперше побачили ті жахливі пандуси, які облаштували в будинку, то змусили забудовника їх переробити. Тепер я з жахом уявляю, що було б, якби ми мали недоступну квартиру. Тоді я не зміг би вийти надвір, поговорити з сусідами, повідомити про свої потреби. Залишалось би просто сидіти і чекати на диво», — каже він.  

У Львові «Група активної реабілітації», якою керує Віталій, наразі розгорнула координаційний центр. Вони приймають гуманітарну допомогу, відправляють її людям з травмами спинного мозку, які залишилися у своїх домівках, або тим, які прямують у безпечні зони. Запустили гарячу лінію, допомагають з виїздом за кордон.   

«Настрій бойовий. Ми намагаємось не думати, що буде далі. У нас є надія, що матимемо можливість повернутися додому. Зараз ми заповнили простір роботою і руки не опускаємо», — каже Віталій. 

Інші історії

«Я буду захищати невинних». За що іноземці з Марокко, Південної Кореї та Румунії воюють в Україні

«Я буду захищати невинних». За що іноземці з Марокко, Південної Кореї та Румунії воюють в Україні