Ірині Земляній 34 роки, вона медіаекспертка та тренерка з безпеки для журналістів. Каже, що не знає, як передати те відчуття, коли знання, якими ділилася на безпекових тренінгах і те, до чого готувала журналістів, почало справджуватися. 

Вона сама з Полтавщини, але мешкає в Києві і 24 лютого була саме там. Тривожний рюкзак зібрала ще за місяць – за списком, який сама розробила та вчила на тренінгах журналістів. Ще один рюкзак з особистими речами і невеликий пакунок з записочками, якими її мама підписує різдвяні подарунки, зібрала ввечері 23го. Пакунок із записками від мами  Ірина не відкривала і досі.

Розповідає, що останній тиждень перед початком війни спала погано через новини і очікування. Але вранці 23 лютого вийшло виспатися, – зізнається Ірина. Навіть приготувала на сніданок панкейки, які ніколи раніше не готувала, пішла до офісу, пообідала в закладі в місті: «Я знала, що це в останній раз». В ніч на 24 лютого так і не заснула – отримала інформацію про те, що о 4 ранку Київ почнуть бомбити. Почула перші вибухи і зрозуміла, що це війна, але ще кілька хвилин просто лежала, потім розбудила друга. Каже, що дала собі ще 7 хвилин миру.

Перші пів години залишалася у Києві, а далі з подругою попрямували в напрямку кордону. Залишатися в Україні Ірина не могла через об’єктивну небезпеку для життя – її внесли до переліку осіб, яких знищать в разі захоплення. 40 годин дороги до Львова, 2 доби на кордоні з Польщею. Майже не спали.

«Я вперше назвала себе біженкою. І розплакалася», – говорить Ірина. 

Вегетаріанка, яка вперше за 8 років їла курячий бульйон. Каже, що люди, які годували людей в машинах в черзі, просто вражали.

Зараз вона у Варшаві: «Я тут третій день. Рахую дні по акціях протесту, бо виступаю на мітингах». Мешкає у будинку представниці Репортерів без кордонів — там зараз живуть ті, хто виїхав України. Займається тим, що збирає аптечки, бронежилети та інший захист для журналістів, що працюють зараз в Україні. Зараз є проблема з тим, щоб надати їм відповідний захист, бо в Європі проблематично купити бронежилети та інше спорядження для цивільних. Тому медійники часто працюють практично без захисту. Перед початком війни в організації Ірини було 5 бронежилетів для журналістів, зараз, зусиллями Ірини і її колег, їх вже 6, їде ще 7. До порівняння – під час Майдану та на початку 2014 року їх було більше сорока.

Зараз Ірина максимально зайнята – це спосіб допомагати іншим і собі. Участь у мітингах, логістика, доставка захисту в Україну. Контакти з людьми по всьому світу, які хочуть допомогти українцям та з урядом, бо купити бронежилети і відправити їх за кордон не так просто. «Я боюся зупинитися», – зізнається вона. Ще один зі страхів – почати отримувати повідомлення про смерть колег, знайомих і друзів.

«Кожного ранку я публікую на фейсбуці пост про те, що Київ вистояв, а сьогодні не встигла, бо дуже поспішала. І мені написали, чи все нормально, бо дуже переживають за Київ. Мене вразило, що такі пости важливі для людей», – говорить Ірина. Мріяти в цей час не просто, але вона мріє повернутися додому. А ще, щоби до того часу не зав’яли вазони в її київській квартирі.