Антону Малиновському 26 років, він підприємець і викладач. У мирний час Антон із сім‘єю жив на лівому березі Києва, але з початком війни переїхав на правий. Зараз він у селі Мархалівка, що за 10 кілометрів від Києва. Переїхав, бо якщо підірвуть мости (а таке під час війни може трапитися) перетнути річку Дніпро буде неможливо. Відтак, буде неможливо і вивезти батьків з міста. До того ж, оборона Києва має більше сенсу на правому березі, вважає Антон. Каже, тут зосереджена більшість волонтерських організацій. 

Дружину з донькою Антон відправив через Польщу у Швецію вже на другий день війни. Сам залишився у місцевому загоні територіальної оборони Збройних Сил України.  Вони захищають від ворога місто та інфраструктуру, виявляють диверсантів тощо. 

«Коли дочка та дружина виїхали з Києва, сильний страх і передчуття чогось жахливого змінились полегшенням. У мене з‘явилось більше енергії, я відчув сильну лють і оптимізм. З того часу нічого не змінилось, хіба що додалося трохи більше втоми». 

«Щодо мене — я просто народився чоловіком, українцем, на чию землю прийшли північні пацюки й мудаки. Мій борг перед країною, перед сім‘єю й перед самим собою — залишитись тут і робити вклад в перемогу».

В перші два дні Антон копав окопи, формував бліндажі та укриття у селі Мархалівка. Зараз більше залучений до роботи у місті: допомагає кільком волонтерським центрам в столиці знаходить екіпірування для бійців, займається організаційними питаннями, координує роботу українського бренду води, щоб люди та організації отримали її безоплатно. Каже, коли на другий день прийшов записатись до територіальної оборони, вже не було місць.

«Я щодня встаю о 6:30, привожу себе до ладу, поверхово читаю нічні новини, пишу дружині з донькою, беру їжу і виїжджаю в місто. Увесь день я за кермом. Якщо потрібно завезти 500 літрів води в дитячий перинатальний центр — я це роблю. Якщо треба оплатити й завезти в розподільчий центр 1000 комплектів термобілизни — я це роблю».

Антон каже, що найбільший його страх — це ядерна атака. «З усім іншим ми впораємось — ми вже виграЄмо і стовідсотково вИграємо війну».

Найближчим часом і до перемоги Антон планує бути в Києві й допомагати: «Потім — так само, але ще планую бути щасливим свідком того, як постає й заново формується після визвольної війни українська нація і країна. Це буде фантастичний досвід. Планую відновлювати власні бізнеси й проєкти. Деякі доведеться (і вже довелось) закрити назавжди, тому буду створювати нові. Планую жити й робити вклад в економіку України».

Наразі наші військові й загони територіальної оборони відстоюють місто й область. «Я пишаюсь військовими, передовими загонами територіальної оборони, а також простими людьми. І нічого росіяни з нами зробити не зможуть», — говорить Антон.

«Мрію, що знову йтиму вулицями Києва, бачитиму розслаблених, усміхнених, красивих людей, яким нічого не загрожує. І буду просто щасливий».

«Від мене після перемоги російському народу не буде прощення. Я персонально робитиму все, щоб вони зазнали якомога більше економічних втрат, а їхнє життя змінилось в якомога гіршу сторону. Ще до того, як скасують санкції, до того, як мова йтиме про якесь прощення, мирне й не сповнене ненависті людське існування, росіяни мають повністю відновити все, що забрали в нас. Ресурси, фінанси, за допомогою яких ми будемо відбудовувати країну, мають надходити з Росії, наскільки це взагалі можливо», — додає Антон.