Війна. Історії з України

Українці розповідають, як вони живуть у війні

«Я прощався зі своєю пекарнею багато разів». Як переживають війну малі бізнеси в Україні

від | 1 Липня 2022 | Berdiansk, Kyiv, Mariupol, Війна. Історії з України

Проілюструвала Таня Гущина

Понад 4 місяці Україна бореться за своє існування з сусідньою державою. Росія щодня випускає по Україні десятки ракет, обстрілює мирні міста, руйнує інфраструктуру та знищує все, що трапляється їй на шляху. Понад 20% України зараз перебувають під окупацією, тисячі людей загинули, а ще мільйони були змушені залишити свій дім, близьких і, подекуди, справу свого життя.

Точних даних про те, скільки бізнесів зупинилися через війну, не існує. Відповідно до результатів опитування Міністерства цифрової політики України, станом на червень 46,8% підприємств досі зупинені або майже зупинені через повномасштабне російське вторгнення. А згідно з дослідженням Keep Going, 40% невеликих бізнесів наразі перебувають у зоні бойових дій, при цьому переїхали до інших регіонів лише 16% опитаних. Більшості підприємців потрібно починати все з нуля та налагоджувати процеси заново. А ще — вірити, що їхній бізнес знову не знищить Росія, випустивши чергові ракети.

Ми зібрали три історії про невеликі українські бізнеси з Київщини, Маріуполя та Бердянська. Останні два міста зараз окуповані Росією. Один з бізнесів вижив під час окупації і втримався на плаву. Інший — був знищений росіянами та запустився з нуля в новому місті. Третій — зупинився повністю і очікує деокупації. 

«Бородянкахліб» — бізнес, що дивом вижив під час окупації, та годував людей в захопленому місті

«Пекарня, що вистояла». Так Віктор Ткачов, власник невеличкої пекарні «Бородянкахліб», тепер називає свій бізнес. Коли Київщина була під окупацією, його працівники лишилися єдиними в районі, хто продовжував готувати гарячу їжу. Вони не зупинили роботу та під обстрілами випікали свіжий хліб для людей у сусідніх селах та містечках.

Віктор придбав пекарню у селищі Клавдієво-Тарасовому неподалік від Бородянки рік тому — після того, як згорів його ресторан у Дніпрі. Створив бізнес-план, знайшов нових клієнтів і витягнув бізнес, який був на межі закриття. Спечений хліб возили у Київ та продавали у сусідніх населених пунктах.

24 лютого, прокинувшись від вибухів у Києві, Віктор одразу подумав про пекарню: що буде з нею, її працівниками та хлібом?

«Телефон у мене не змовкав. Крупні виробники миттєво перестали постачати хліб у цю частину Київщини — бо їхати в сторону Бучі та Ірпеня стало небезпечно. Власники місцевих магазинчиків десь знайшли мій телефон і питали, чи можна купити хліб. Разом із працівниками ми вирішили продовжувати роботу та відкоригували графік. До цього випікали вночі, щоб зранку постачати свіжий гарячий хліб. Тепер перейшли до денної зміни — людям було страшно працювати вночі, а покупцям було вже не принципово, коли той хліб був спечений. Аби він був», — розповідає Віктор Ткачов. 

Місцева влада і територіальна оборона (окремий підрозділ Збройних Сил України) швидко дізналися про існування пекарні, яка стала єдиним джерелом хліба на весь район. Військові привезли пекарям солярку та електрогенератор — на випадок, якщо зникне електрика. Наступного дня заправка згоріла від обстрілів, а електроенергії справді не стало. Селище в перші ж дні опинилося під російською окупацією.

«З сусідньої продуктової бази ми дістали 8 тонн борошна. Власники виїхали з Київщини в перший же день, а нам дозволили зрізати замки і забрати всі продукти, які нам потрібні. Таким чином ми дивом виявилися готовими до місячної окупації», — каже Віктор.

Частину хліба пекарня безкоштовно віддавала лікарням, літнім людям та військовим. Іншу частину «з рук» продавали місцевим мешканцям за довоєнними цінами. 

«Люди вишиковувалися в черги, а ми продавали по пів батона, щоб всім вистачило. Продавали самі ж працівники пекарні: у перший день пекли хліб, другого дня його продавали, на третій — відпочивали», — згадує Віктор. 

З ним намагалися домовитися перекупники, аби продавати хліб утричі дорожче. Віктор на домовленості з мародерами не йшов. 

«Казали — просто відкрийте ворота, ми завантажимо весь хліб і на місці розрахуємося. Але я задоволений собою, що ані на мить не завагався», — розповідає Віктор.

Його пекарня протягом місяця була чи не єдиним місцем, де можна купити їжу. Магазини були зачинені, ринки не працювали, гуманітарна допомога не доїжджала. Не маючи газу та світла, люди готували їжу у дворах на вогнищі — з тих запасів, які у них лишалися. Тож можливість купити пів батона свіжого хліба здавалася дивом.

Через житомирських волонтерів, які під обстрілами возили на окуповану Київщину ліки, Віктор передавав для пекарні сухі дріжджі. Зв’язок з працівниками був мінімальний.

«Щоб зі мною сконтактувати, вони виходили в поле, де ловив хоч якийсь зв’язок. Ми зідзвонювалися 1-2 рази на тиждень. Я багато разів прощався з пекарнею і був готовий наступного разу почути, що її вже нема — або розтрощило вибухом, або розікрали росіяни», — каже підприємець.

Він зміг потрапити в пекарню на початку квітня, щойно Київщину звільнили від окупантів. Працівникам привіз цілу машину їжі, цигарок, солодощів і великий торт.

«Було відчуття, що вони на всі сто відпрацювали під час окупації, а коли все закінчилося — потрапили в емоційну яму. Думаю, війна залишила на них слід на все життя», — говорить Віктор.

Ще майже місяць, поки не відновили електроенергію, пекарня працювала на генераторі. 

Тепер робота відновилася у повному обсязі. Щоправда, зараз понад 90% усього хліба відправляють замість Києва у сусідні селища та містечка — там росіяни спалили або розграбували більшість крупних супермаркетів. Поки вони відновлюються, працюють тільки маленькі місцеві магазини. Дехто продає продукти прямо з машин.

Віктор переконаний: в умовах, коли багато крупних українських промислових гігантів знищені через війну, дрібний бізнес може підтримати економіку й виробляти товари, які відтепер будуть в дефіциті. Зараз він шукає бізнес-партнера, щоб збільшити обсяги виробництва. Адже крупні торговельні мережі на Київщині досі не працюють, а великі постачальники не возять хліб у дрібні магазини. А хліб потрібен усім.

«Перша на вугіллі»: як почати все спочатку, коли бізнес знищений

На 6 ранку 24 лютого у Максима Пустакова з Маріуполя (Донецька область) стояв будильник — потрібно було їхати у Слов’янськ відкривати шостий заклад своєї мережі «Перша на вугіллі». У орендованому приміщенні вже зробили ремонт, закупили обладнання та продукти, знайшли команду — все обійшлося приблизно в $15 тисяч. Але Максим прокинувся на годину раніше, о 5 ранку. Подзвонила мама — сказала, що почалася війна.

Свій перший заклад, де готували шаурму, Максим відкрив у Маріуполі в 2020 році. Фішка була в особливому грилі — його створювала ціла команда людей за власними кресленнями. Заклад відрізнявся від стандартного фастфуду: це було стильне кафе з відкритою кухнею та дотриманням усіх санітарних норм. Покупцям сподобалося, і за півтора роки бізнес перетворився на мережу з 5 закладів. 

Команда «Першої на вугіллі» в Маріуполі

У Максима був чітко продуманий план масштабування. Вже в грудні він знав, у яких містах Донецької області відкриватиме нові заклади. Поки у ЗМІ говорили про можливе повномасштабне вторгнення Росії, вони з командою орендували приміщення та закуповували обладнання. Окрім повністю підготовленого до відкриття закладу в Слов’янську, мав вже напівготове кафе у Краматорську.

«Усі ці 8 років після початку війни ми жили в Маріуполі, бачили, як розвивається місто, незважаючи на близькість до тимчасово окупованих територій. Тому не вірили, що в Маріуполі почнеться повномасштабний наступ. Коли у тебе на очах з нуля будують цілий університет, ти віриш в майбутнє свого міста і лишаєшся спокійним. Я розвивав бізнес, мені ніколи було боятися», — каже Максим.

Перший день повномасштабного російського вторгнення він витратив на те, щоб зупинити постачання продуктів, законсервувати свої заклади, забрати з кафе дрібну техніку і подумати, як вивезти хоча б частину бізнесу. Водночас Максим мав дбати про сім’ю — чотирирічного сина, дружину та батьків. Вже 25 лютого з Маріуполя було страшно виїжджати — місто почали оточувати і обстрілювати.

У Маріуполі він з сім’єю пробув до середини березня — без зв’язку, води, світла та газу. Весь цей час родила жила в укриттях — то під своїм будинком, то у знайомих та родичів. Росіяни безперервно обстрілювали місто та закидали його ракетами. Заклади Максима, які були розташовані на околиці, розбомбили. Ті, що були ближче до центру — люди рознесли в пошуках їжі. У місті вже був голод. Мангали розібрали по дворах, щоб на них готувати. Майже з перших днів повномасштабної війни в Маріуполі не працювали магазини, люди топили сніг, щоб добути воду, і трималися на запасах круп і макаронів. Купити їжу та ліки було неможливо.

Виїхати з міста Максиму та його сім’ї вдалося 16 березня, через перші «зелені коридори». Жодного обладнання вивезти не вдалося, взяли лише мінімальний набір особистих речей. Квартира Максима на той момент вже була напівзруйнована, житло його батьків та батьків дружини — згоріло повністю.

Спочатку Максим з сім’єю опинилися в Запоріжжі, потім — у знайомих у Кропивницькому. Наприкінці квітня переїхали в столицю, а через три тижні знайшли приміщення у спальному районі столиці, щоб відкрити там новий заклад — такого ж формату, як у Маріуполі. Максим каже: «Страх втратити бізнес все ще є. Імовірно, відновити його вдруге ми вже не зможемо».

Ресторан до та після російського вторгнення

Першими клієнтами посталого з попелу бізнесу стали переселенці з Маріуполя. Вони приходили скуштувати знайому шаурму, до якої звикли. Вона нагадувала їм про дім, повністю знищений росіянами. Зараз у закладі працює троє людей: сам Максим займається закупівлею продуктів та організаційними питаннями, його дружина — на касі, а готує шаурму кухар, якому також вдалося виїхати з Маріуполя в Київ. Максим мріє відродити мережу своїх закладів — не тільки в Києві, а й по всій Україні. Принаймні у тих містах, куди роз’їхалася його команда.

Маріуполь, де була розташована мережа закладів Максима, зараз окупований росіянами і майже повністю знищений через бої. За різними підрахунками, там загинули близько 22 тисяч мирних людей — хтось від ракетних та артилерійських обстрілів та куль росіян, а хтось помер через відсутність медичної допомоги та їжі. Слов’янськ та Краматорськ, де Максим планував відкрити нові кафе, опинилися на лінії розмежування, російські військові намагаються їх захопити і постійно обстрілюють.

Formaggio_olive: сироварня, яка чекає на деокупацію

«Мені пропонували працювати на сироварнях Польщі, Британії та Німеччини, або відкрити справу з нуля на Хмельниччині. Але я не можу про це думати — чекаю, поки звільнять рідний Бердянськ і ми повернемося додому робити сир», — каже Альона Лубенська. Останні 8 років вони з чоловіком Юрієм робили крафтові сири у Бердянську (Запорізька область) та були змушені залишити справу свого життя. Їхнє місто захопили росіяни.

Альона та Юрій плекали та любили свій бізнес. Починали з сирних експериментів у власній квартирі. Згодом купили будинок, зробили з нього сироварню та привезли з Італії чан ручної роботи. У 150-літровому чані виготовляли по 15 кілограмів сиру на день. Мали в асортименті до 15 видів крафтового сиру, який продавали місцевим мешканцям або через свою сторінку в Інстаграм. Завдяки своїй щирості та залюбленості у справу сім’я сироварів з Бердянську швидко стала відомою.

24 лютого Альона прокинулася о 4 ранку, пішла до молодшої доньки Аврори, поправила їй ковдру, походила будинком, попила води. А потім почула вибухи. Російська ракета влучила у військову частину неподалік. Альона з Юрієм загорнули доньку в ковдру і спустилися в підвал.

«Ми не збиралися нічого вивозити чи кудись тікати. У нас у підвалі було 600-700 кілограм сиру, який дозрівав. Йому були потрібні особливі умови, у звичайній вантажівці його не перевезеш. А як транспортувати величезний чан — взагалі не уявляю», — згадує Альона.

Вже 27 лютого Бердянськ опинився під окупацією. Більшу частину Запорізької області також захопили російські війська. Але навіть тоді сім’я Альони не хотіла їхати. Вони ходили на проукраїнські мітинги та продовжували закуповувати молоко і робити сир. 

«На фермі все одно мали доїти корів та чимось їх годувати, тож ми продовжували купувати по 60 літрів молока на день. Але у людей швидко почали закінчуватися гроші, і ми все частіше не продавали сир, а роздавали його просто так. Пастеризували молоко і пригощали людей, через сепаратор переганяли сметану, у печі кип’ятили воду і роздавали сусідам. Газ на той момент вже вимкнули. Роботи було дуже багато», — каже Альона.

Сир розвозили по школах, куди приїхали евакуйовані маріупольці. Хоч у Бердянськ був під окупацією, сюди їхали люди з Маріуполя — місто, яке вже на той момент було знищене росіянами майже на 90%. 

«Наша вулиця розташована близько до траси Маріуполь-Бердянськ. Нею їхали колони розстріляних машин з маріупольцями. Люди виходили з будинків і забирали їх до себе. Так само зробили і ми, — каже Альона. — У нас навіть не було думки виїхати з Бердянська. Ми почувалися такими потрібними: зранку розвозили сир, вдень йшли на проукраїнський мітинг та транслювали його у себе в соцмережах. Тоді здавалося, що росіяни нас бояться, і що ми тут щось вирішуємо. Згодом стало ясно, що їм просто ще не дали команди нас розганяти».

18 березня після чергового мітингу росіяни затримали активістів. Усім, хто виходили висловлювати власну позицію, загрожували розстрілами. Купувати молоко сім’ї Лубенських вже не вдавалося — молоковоз із Приморська не пропускали на блокпостах. Та й купувати його вже не було за що — у сім’ї закінчувалися заощадження.

Альоні почали погрожувати. Писали: «Алена, кадыровцы уже в городе, ты же знаешь, что они сделают с тобой и твоей Авророй». Згодом таких повідомлень ставало все більше — в них писали точну адресу сироварні і погрожували, що скоро прийдуть.

Останні 100 кілограмів сиру сім’я віддала волонтерам, які зустрічали евакуйованих маріупольців. Шматок сиру і хлібину давали в кожну машину, щоб люди могли хоч трохи поїсти і їхати далі. 

21 березня сім’я не витримала і виїхала з Бердянська. У своєму будинку вони лишили сім’ю з Маріуполя. На Хмельниччині, куди перебралася родина, їм запропонували створити сироварню на умовах партнерства. Справа рухалася до відкриття, але в останній момент Альона передумала.

«Нам у соцмережах постійно писали люди — просили про допомогу. Наші покупці з Ірпеня, Бучі, Маріуполя просили речі, їжу, дитяче харчування, памперси. Я почала публікувати пости про збір речей, нам присилали посилки, ми їх роздавали тим, кому треба. А коли дізналися про деокупацію Київської області, ми винайняли бус, купили на власні гроші речей, їжі і поїхали туди. Одна поїздка визначила все. Я повернулася і повідомила своїм потенційним партнерами, що не можу зараз думати про бізнес. Зараз ми потрібні в іншому місці, а сир трошки почекає».

Зараз Альона та Юрій не роблять сир. Вони винаймають однокімнатну квартиру в Києві та ледь не через день їздять на Київщину, розвозять допомогу. На життя заробляють, продаючи відеорецепти сиру, закваски та ферменти. 

Волонтерами в Україні зараз стали десятки тисяч людей — купують речі для армії, щоб наблизити перемогу, допомагають переселенцям, рятують тварин з-під обстрілів та підтримують людей з деокупованих територій, які втратили все. Бізнеси по всій країні переорієнтувалися — замість заробітку, вони волонтерять для тих, хто втратив усе.

«Я на тиждень з’їздила в Німеччину — на ферму, де мені пропонували роботу сировара. Але зрозуміла, що не можу зараз бути не в Україні. Хочу бути в центрі подій і зустріти перемогу тут, вдома. Сподіваюсь, що скоро Бердянськ звільнять і ми поїдемо додому варити свої сири. Раніше ми з чоловіком багато їздили по Європі і мріяли переїхати туди — нас зачаровували європейські сироварні і здавалося, що там є всі умови для бізнесу. Але зараз ми вже нікуди не хочемо їхати. Хочемо лише повернутися додому».

Поки що будинок Альони у Бердянську цілий — принаймні, так кажуть сусіди. Місто досі під окупацією, росіяни встановили там свою владу, роботи немає, діти не ходять до шкіл та садків з лютого, а грошей у багатьох немає навіть на їжу.

«Ми постійно читаємо про те, як зникають наші знайомі, які лишаються в місті щоб волонтерити. Один наш друг пішов на “швидку допомогу” допомагати людям, його заарештували і вже 2 місяці тримають в полоні, ніхто не знає, що з ним, і чи живий він взагалі», — каже Альона.

Вона вірить і чекає перемоги — навіть якщо від її будинку в Бердянську нічого не залишиться.

«Ну що ж, поїдемо розгрібати згарище. З підвалом точно нічого не трапиться, а це все, що нам треба для виготовлення сиру, — каже Альона. — Будемо робити все, щоб повернути життя у Бердянськ. Бо якщо ми всі розїдемося зі своїх міст та своєї країни — за що ж тоді зараз гинуть наші хлопці та дівчата?». 


***

До війни понад половину ВВП країни — прямо чи опосередковано — формував малий та середній бізнес. За оцінкою експертів з Advanter Group, прямі втрати малого та середнього бізнесу в Україні за час повномасштабного російського вторгнення оцінюють в $64-85 млрд. Щоб відновитися повністю і покрити ці втрати, можуть піти десятиліття.

Проєкт реалізується за підтримки ГО «Львівський медіафорум» та Європейського Союзу за програмою Дім Європи.

Авторка тексту: Тетяна Гонченко

Редакторка: Альона Вишницька

Ілюстраторка: Тетяна Гущина

Перекладачка: Роксолана Машкова

Інші історії

«Я буду захищати невинних». За що іноземці з Марокко, Південної Кореї та Румунії воюють в Україні

«Я буду захищати невинних». За що іноземці з Марокко, Південної Кореї та Румунії воюють в Україні