Софії Золочевській 26. Вона — перекладачка та викладачка польської з Харкова. Ще до війни, читаючи загрозливі новини, думала про всяк випадок виїхати із Харкова, але чоловік її не підтримав: «По-перше, він оптиміст, а по-друге, у нього тут багато родичів». Ті виїжджати теж не хочуть. Софія їх розуміє: поїхати — значить лишити не тільки місто, в якому ти провів більшу частину свого життя і до якого прикипів серцем, але й усе своє майно.

Втім, коли війна все ж почалась, Софія спробувала евакуюватись. Навдивовижу спокійно згадує тепер, як з сім’єю приїхали на вокзал, ризикуючи життям. Але охоплені хаосом й забиті знервованими жінками та дітьми перони лиш налякали Софію. А думки про воєнні злочини росіян змусили сумніватися в безпечності виїзду: «Я дуже боюся, що вони можуть підірвати той вокзал — вони ж неадекватні. Фактично зі стратегічних місць лише вокзал і залишився».

Тож вирішили лишитись. Перші дні спати не вдавалося. Але нині організм Софії ніби адаптувався до нової реальності — виходить трохи відпочити вночі. «Я навіть не потребую будильника, — каже Софія. — Все рівно прокинусь дуже рано від обстрілів».

Впоратися із стресом Софії допомагають близькі поруч та побутові клопоти.

«Ось у нас війна, обстріли, а я вчора робила оладки, а перед тим — налисники. Для когось це може бути дивним — війна, треба їсти хліб та сидіти в підвалі. Але саме те, що я знаходжу в собі сили на щось інше, створює ілюзію, ніби вдома все нормально, ніби є життя і затишок».

Софія вже уявляє собі життя після війни: «Я думаю, що всі ми будемо працювати, щоби забезпечити родини, а вільний час, сили та можливості приділимо відновленню міста. Мрію, як в суботу, коли закінчився робочий тиждень, всі раненько йдуть цілим містом відбудовувати Харків. Впевнена, що так і буде, бо всі ті, кого знаю, вже чекають можливості взяти себе в руки та відновити місто».