Illustrated by Anna Osadchuk
22-річна Діана — з Волновахи. З тої самої Волновахи, де зараз «людей, можна сказати, просто хоронять заживо». Кілька років тому дівчина переїхала з Донеччини до Харкова на навчання. Ось уже четвертий день тут, у Харкові, ситуація так само критична: Діана зі своїм хлопцем не виходять із квартири, що на околиці міста. Більшість часу вони із двома котами сидять у ванній — ховаються від обстрілів.
«Ми не плануємо виїжджати, — розповідає дівчина. — Я буду в Харкові до останнього: поки мій будинок цілий, поки є де жити. Взагалі не розумію, як у нього досі нічого не влучило — він високий, 16 поверхів».
Останні кілька днів Харків є однією з найгарячіших точок російсько-української війни. Окупанти обстрілюють спальні райони, а вранці 1-го березня агресор двічі поцілив ракетами в Харківську обласну державну адміністрацію, розташовану на площі Свободи — найбільшій у місті. За даними ДСНС, унаслідок цього обстрілу щонайменше десять людей загинули, понад 20 — отримали травми та поранення.
Коли Діана дізналася про цей обстріл, то була шокована. Площа Свободи — центр міста і його символ. Утім, розповідає, не відчула розчарування чи внутрішньої порожнечі від зради «братів», бо не мала особливих ілюзій щодо Росії. «Я просто отримала підтвердження своїх думок (про Росію — ред.). У мене є тільки ненависть до людей, які це роблять», — пояснює.
Життя Діани та її хлопця, як і багатьох інших людей в Україні, зараз зводиться до короткого списку дій: прокинутися (це якщо взагалі вдалося поспати), зателефонувати батькам і друзям, трохи поїсти, а потім безкінечно перевіряти новини й чекати наступного дня. Продуктів у пари залишилося днів на десять, питна вода ще є, але далі — лише з-під крану.
У рідному місті Діани, Волновасі, ситуація з кожним днем стає дедалі гіршою — місто за крок від гуманітарної катастрофи. Рідні дівчини дивом змогли покинути місто й виїхати в сусідній район.
«Швидка не виїжджає. Світла, води, тепла — немає. Усі нам кажуть, що місцева влада працює, але там не залишилося місцевої влади. Нічого вона не працює! Люди як сиділи, так і сидять. Змогли поїхати лише ті, хто має власне авто (плаче). У моєї подруги його не було. Її дядько, що був із нею в підвалі, пішов шукати автобус, щоб допомогти вивезти людей, і потрапив під обстріл. Не знаю, чи живий він…»
Попри все, Діана зберігає оптимізм і вже має плани на життя після перемоги: «Ми вирішили набити татуювання — одну відому зараз фразу про російський корабель».
У перемогу України дівчина вірить усім серцем: «Україна ще ніколи не була такою єдиною, як сьогодні. Я вірю, що все буде добре, що ми вистоїмо і наше життя повернеться. Ніби війни і не було…»
