Тарасу без одного дня 23. Тиждень тому війна почалася для нього вдруге. 

В 2014-му він був підлітком, ходив до школи у Донецьку, дивився аніме та читав фентезі. Після так званого референдуму за незалежність «Донецької народної республіки» та початку бойових дій мусив залишити рідне місто.

«Найбільшою трагедією війни для мене було те, що залишив своє місто, свідомо не попрощавшись із ним. Думав, що ми швидко повернемось в Донецьк», — каже він. 

Спершу батьки сказали Тарасу, що лиш з’їздять до родичів на Вінниччину. Але додому родина вже не повернулася. Зрештою Тарас опинився в Житомирі. 

Тиждень тому, 24 лютого, він знову прокинувся від вибуху у раніше спокійному місті далеко від кордону з країною-окупантом. Спершу подумав, що неподалік просто підірвали якусь гранату. А тоді взяв телефон і почав за звичкою скорилити стрічку. Виявилось, що Путін почав повномасштабну війну. 

«Я, мабуть, не вірив у вторгнення. Коли росіяни вже підвели свої війська до нашого кордону, ми всі хотіли сподіватися, що це просто залякування. Важко повірити, що на твою країну реально можуть отак напасти». 

Першого дня хлопець зовсім не міг їсти. Дзвонив усім знайомим, запитував, як вони. Не панікував, але не міг зупинити тремтіння та напругу в тілі. Тиск і пульс перевищували нормальні.

Спершу думав їхати з міста: родичі зі Львова пропонували їхати до них, а далі, можливо, до Польщі. Зрештою, побачив, як об’єдналися перед загрозою люди навколо. Хтось пішов в тероборону, а хтось — волонтерити. 

«Це надихає. Розумієш, що навіть якщо ти зробиш небагато і загинеш, то помреш як людина з нації героїв». 

Тарас — член Ліберально-демократичної ліги України, організації, яка має партнерів у багатьох європейських країнах. Від початку війни вони агітують партнерів тиснути на свої уряди, аби ті запроваджували найжорсткіші санкції проти агресора. 

Також хлопець допомагає в місті: зокрема, будує барикади, щоб окупаційні війська не дісталися через Житомир до української столиці. 

Тарас каже, що війна розставила все на свої місця. «Чесно кажучи, раніше мені подобалися якісь інші народи. Думав, вони кращі за нас. Але тепер я пишаюся тим, що я — українець».