Авторка — Альона Семко
Редакторка — Оксана Мамченкова
Ілюстраторка — Діана Колодяжна
До 24 лютого 2022 року 44-річний Юлій (ім’я змінено в цілях безпеки) жив у Бердянську, що на березі Азовського моря, – займався бджолярством і коневодством, а ще збирав трави. Таких знавців називають тут знахарями.
Коли наприкінці лютого окупаційні війська Росії захопили його рідне місто, вирішив тікати. Щоб подолати 200 км до найближчого вільного обласного центру, Запоріжжя, знадобився місяць.
«З міста виїхав на мопеді. Місяць жив у полях і посадках Бердянського та Приморського районів, – розповідає чоловік. – Коли знаходив, де стоять ворожі танки, телефонував в українські служби та повідомляв».
Пригадує, як у лютому між Маринівкою та В’ячеславівкою стояли два бензовози й вони з товаришем під них підлізли та перерізали всі дроти, схопили заправочний шланг та побігли в поле.
«Аж раптом побачили, що на нас летять з одного боку легкова машина, з іншого – БТР. Ми сховалися за ялинками. Пам’ятаю як закопав телефон, щоб не знайшли, якщо спіймають», – розповів він. На щастя, тоді обійшлось.
Коли й у сільській місцевості перебувати стало небезпечно, Юлій рушив до обласного центру. При цьому всі російські блокпости проїхав з наліпкою прапору України на мопеді.
Росіяни намагалися здерти, шкрябали поверхню, але марно. Юлій пригадує одну із розмов:
– Отрывай! – кажуть.
– Вы что?! Это же мой конь.
– Тогда я в тебя выстрелю.
– Стреляй, но сначала ответь на вопрос: если бы я приехал в твою страну и сказал снимать триколор, ты бы это сделал?
– Я бы тебя расстрелял.
– И я бы тебя расстрелял, но автомат-то у тебя в руках. И вас толпа, а я один.
На блокпостах сталася в пригоді довідка про важку хворобу Юлія. Росіянам він казав, що їде в обласний онкоцентр.
«У мене рідкісне захворювання – аденома гіпофіза, або рак мозку, – розповідає чоловік. – Я проходив лікування у президентській клініці у Феофанії, допомагали друзі. Вдалося підлікуватися. Коли туди потрапив, вже був сліпим, після операції – глухим та лисим. Лікарі дали мені пів року і порадили підтягнути всі справи. Але ж я травник-знахар у третьому поколінні, тому «сиджу» на своїх ліках».
Діставшись Запоріжжя, Юлій одразу приєднався до волонтерського руху, який саме формувався для допомоги таким, як він, вимушеним переселенцям.
Згідно з офіційними даними, тільки за червень з тимчасово окупованих територій виїхало 40 тисяч людей. А 22 липня голова Запорізької обласної військової адміністрацї Олександр Старух повідомив у Телеграмі, що черга на виїзд з територій, підконтрольних Росії, на блокпосту у місті Василівка сягала 1500 машин.
За пів року, що минули від початку повномасштабного вторгнення, за шляхом на Запоріжжя закріпилась неформальна назва «дороги життя». Шлях пролягає через місто Василівка – останній російський пункт пропуску, де біженців із Запорізької та Донецької областей тримають щонайменше три-п’ять діб. І це попри те, що виїжджають переважно жінки, діти та старші люди.
«Окупанти їх не пропускають та використовують як живий щит, перекидають за їхніми спинами техніку та особовий склад», – наголошував Старух.
Діставшись Запоріжжя, вимушені переселенці потребують допомоги. Тож у великому наметі з написом «Запорізька міська влада», що біля ТЦ Епіцентр, їх зустрічає Юлій та інші волонтери.
Юлій згадує, що спочатку, коли він прийшов в обласне управління соціального захисту населення, його хотіли відправити жити на район Пєскі (де є соціальне житло). Але він пояснив, що йому треба прокидатися і лягати у волонтерському містечку, щоб «останнього відправити та першого зустріти».
Якщо нові переселенці приїжджають вночі, Юлій дбає, щоб їх розселили – в дитсадку, хостелі або на квартирах. Обов’язково годують, записують на облік у благодійні фонди, за потреби надають медичну допомогу та засоби гігієни.
Потім людей відправляють на безкоштовних автобусах по різних містах України та за кордон. В основному, прямують до Львова. Також часто їдуть до Києва, Івано-Франківська, Одеси і Дніпра. Якщо їдуть за кордон, то найчастіше обирають Польщу, Чехію та Німеччину, рідше – Румунію й Іспанію. Перевезення за кордон допомагають організовувати іноземні волонтери.
Наприклад, до евакуації людей з окупованих територій приєдналася міжнародна організація порятунку «Project Dynamo», яка, за словами волонтера, на початку червня за два дні вивезла близько 600 людей з Маріуполя.
Сам Юлій вивіз рідних (батьків та братів з родинами) до Польщі та кожного дня їм розповідає, що скоро приїде. Але насправді їхати з України не планує. Каже: «Та що мені робити в Польщі, коли в Україні стільки роботи?!»
Спочатку безкоштовні перевезення організовувалися за ініціативою волонтерів Центру. Тепер переселенців возять 10 автобусів.
«Хтось частину своїх грошей віддавав на бензин, хтось мав автомобіль чи автобус та надавав транспортні послуги, – каже Юлій. – У мене є пенсія з інвалідності – дві тисячі, і соціальна допомога переселенцю – три тисячі (мені, як інваліду, їх будуть сплачувати до кінця бойових дій). На цю п’ятірку я купував і зараз купую медикаменти та відправляю у Бердянськ хворим бабусям».
Для оперативної допомоги з евакуації Юлій створив групу в Фейсбуці “SOS BRD”. Тут публікують пропозиції про допомогу.
«У перші дні напливу ми приймали до 6 тисяч переселенців з Маріуполя, Херсона, Бердянська, Мелітополя, Енергодару. Зараз орки не так інтенсивно пропускають транспорт з окупованих територій. Ще місяць тому пропускали по 200 машин за добу, зараз – по 50-100 за умови сухої погоди», – пояснює волонтер.
Фактор погоди тут справді важливий. На початку серпня у Василівці пройшов сильний дощ. «Дорогу життя» розмило настільки, що довелось викликати рятувальників запорізького управління Державної служби з надзвичайних ситуацій. Відтоді рятувальники під постійними ворожими обстрілами відбуксирували близько 100 вантажних автомобілів та 450 легкових автотранспортних засобів.
Сну в житті волонтерів мало. Юлій розповідає, що часом лякає о п’ятій ранку, а встає вже о сьомій. Протягом дня вдається подрімати годину на ортопедичному матраці у наметі. Решту часу проводить з людьми.
В його пам’яті назавжди залишаились діти, евакуйовані з Маріуполя. Вони разом із дорослими кілька місяців ховалися від обстрілів на заводі «Азовсталь», який залишався останнім підконтрольним Україні районом міста.
В Україні цю операцію назвали «порятунком військових» – 300 українських солдат тримали оборону майже два місяці. В середині травня військовополонених доправили до колишньої виправної колонії в селище Оленівка під Донецьком (підконтрольне російським військам), а цивільних евакуювали до мирних територій України та в Росію. Багато маріупольців привезли до Запорізького волонтерського центру.
«Ми побачили ніби засмаглі обличчя дітей. Але це була не засмага – шари бруду! Після довгої дороги вони були настільки знесилені, що хотіли лише спати», – згадує волонтер.
Втім, траплялись із кумедніші історії.
«Одного разу приїхала тентована газелька, – розповідає Юлій. – І от уявіть, з неї вигружаються: чоловік, жінка, п’ятеро дітей, а в машині залишились – велика папуга, кішка і ще хтось кудахче… Вони піднімають тент, а там близько 20 курей, 20 індокачок. Медики, що стояли поруч, пожартували: «Ви б ще корову з собою взяли!», на що чоловік відповів: «А корову ми в першу чергу евакуювали». Потім все це добро поїхало на Західну Україну».
Загалом від моменту створення Запорізького волонтерського центру вдалося евакуювати більше 100 тисяч людей. Робота триває.
