Авторка ілюстрації Таня Гущіна
В архіві СБУ в Чернігові зберігалися понад вісім тисяч кримінальних справ на жителів області, засуджених у радянські часи. Це сотні тисяч протоколів допитів, вироків, фотографій, висновків про реабілітацію або відмову в ній. Це унікальна інформація про людські долі – як жертв злочинів, так і виконавців, про страчених і тих, які вижили.
Сім років тому кримінальні справи стали доступними для всіх, українців та іноземців, – нащадків, журналістів, істориків. Співробітники архіву допомагали відвідувачам з пошуком, пояснювали специфіку роботи з документами. Кожен міг скопіювати все потрібне власними засобами: сканером, фотоапаратом, навіть телефоном.
Ці копії – єдине, що лишилося в нас від архіву СБУ в Чернігові. Проте, це лише кілька відсотків від втраченого.
Найчастіше люди шукали в архіві інформацію про своїх родичів. Я знайшла там справу про загибель мого діда – Івана Яценка. Його вбили у 1948 році. Через місяць у нього народився син, мій тато. Тому він знав про свого батька лише з фото й переказів рідних.
Після Другої світової війни мій дід Іван працював у військкоматі в райцентрі. Якось до нього приїхали жителі села Васьківці, звідки він був родом, і запропонували очолити сільську раду. Ніхто з місцевих не хотів обійняти цю посаду – менше, ніж за рік, у селі вбили чотирьох представників влади. Іван погодився, але пропрацював лише пів року. Його застрелили під час засідання. Про ці події в моїй сім’ї майже не говорили.
Тільки два роки тому завдяки документам, які зберігалися в архіві СБУ в Чернігові, я дізналася, що вбивцю знайшли наступного дня. Ним виявився односелець – кримінальний злочинець, у якого з дідусем був особистий конфлікт. Протоколи його допитів, свідчення співучасників, очевидців, навіть моєї бабусі – це 334 сторінки кримінальної справи з архіву СБУ. Це складна палітра бюрократичних формулювань і нерозбірливого почерку, а також інформації про супутні злочини – пограбування, розбої, незаконне зберігання зброї. Це дещо абсурдна історія повоєнного села на Чернігівщині, коли факту розкрадання колгоспного зерна приділяли більше уваги, ніж убивству людини.
Такі справи – чи не єдина можливість дізнатися про долі рідних, побачити їх на фото, доторкнутися до предметів, які їм належали.
Паспорт, трудова книжка, прикраси, різні довідки, приватне листування, нагороди – будь-що могло стати речовим доказом. Проте, у справі про мого діда не було нічого зі згаданого. Там була лише куля, якою його вбили. Безмовний свідок. Після знищення архіву – це хіба шмат розплавленого металу серед попелу.
Архів СБУ у Чернігові – не єдиний, до якого ми втратили доступ унаслідок російської агресії. Мало відомо про стан таких самих архівів у Криму, Донецьку та Луганську, а тепер і в Херсоні. Російських атак зазнали архівні будівлі у Харкові та Миколаєві.
Навряд архіви – основна ціль росіян. Але тотальність війни означає, що й вони стають її жертвами. Саме документи з колишніх радянських архівів в Україні свідчать про масштаби злочинів, які коїлися тут упродовж ХХ століття.
Чи можливість їх знищити означає, що й сучасні російські злочини з часом забудуться? Це лише ілюзія. Історія ХХ століття навчила нас, що пам’ять передається навіть в умовах заборон і замовчувань.
