Війна. Історії з України

Українці розповідають, як вони живуть у війні

«Тут я принесу більше користі. Куди мені їхати?», — Олександр Заклецький, 43 роки, Київ.

від | 21 Березня 2022 | Kyiv, Війна. Історії з України

 

Олександру Заклецькому 43 роки. Зараз він захищає місто у територіальній обороні Києва. Каже, ще у 2008 році зрозумів, що буде війна: якщо Росія напала на Грузію, наступною мала бути Україна.

Олександр – один з активістів Майдану. В 2014 році, коли Росія анексувала Крим та почала наступ на східні області України, він не міг піти на фронт через хворобу матері, однак пройшов військовий вишкіл і активно займався культурною дипломатією.

У планах на 2022 рік було відправитися на криголамі «Ноосфера» до Антарктиди — у ролі прес-офіцера та морського еколога для організації підводних досліджень. Однак чоловік не встиг оформити всі документи. Тож коли почалася війна, він був у Києві.

«Якщо так сталося, певно, так треба, тут я принесу більше користі. Тим паче колись одна моя знайома сказала, що я – один з хранителів Києва. Тож куди є маю їхати? Навіщо?»,— говорить він.

Перші дні війни були найтяжчими. Стрес був такий, що складно було їсти. Але вже на другий день він зв’язався з друзями з територіальної оборони та став до її лав. 

Зараз його день виглядає так: він прокидається о 6.30. Снідає і отримує список завдань від командира на день.

«Дуже допомагає те, що 8 років я працював в арт-галереї, тож нетривіальних задач для мене не існує. Як було раніше: один день ти в розкішному костюмі відкриваєш виставку, а на другий лагодиш каналізацію. От приблизно настільки різними є задачі зараз: крім роботи на блок-постах та гуманітарної допомоги для тих, хто її потребує, ми займаємося обладнанням бомбосховищ, аби вони були придатними для тривалого перебування. Для цього треба мати і фізичну силу, і соціальний капітал. Наприклад, до таких приміщень потрібно проводити електрику. Я знайшов контакт з однією енергетичною компанією, і ми оперативно отримали необхідний силовий кабель. Або така «дрібниця» як професійні ножі на кухні для територіальної оборони. Дістав через знайомих рестораторів, і всі видихнули з полегешенням: готувати стало простіше і швидше. Все може здаватися несуттєвим на фоні трагічних подій, однак базовий комфорт на всіх ланках вивільняє багато енергії — для захисту, активних дій та надії. А це фундамент для перемоги. У мене в телефонній книзі купа контактів: від сервісу з прочистки труб до виробників пуантів. І за час війни я використав майже їх усі: ніколи не знаєш, чия унікальна компетенція буде потрібна завтра».

Олександр говорить про те, що таку єдність українців бачив лише на Майдані. Наприклад, тоді до нього прийшла старенька жінка. Вона не мала сил брати участь у протестах, але принесла варену картоплю з цибулею.

Так і зараз: всі допомагають, чим можуть. Всі чинять спротив: «Якщо любов — це Бог, ми на Майдані відчули дихання Бога. І зараз  ми відчуваємо дихання Бога. Те, як українці перед обличчям небезпеки стають веселими і злими, як вміють в страшні моменти любити один одного і допомагати чим можуть — це те, що дає натхнення усіх захисникам».

Олександр має три мрії після перемоги. Перша: приїхати на острів Зміїний і побачити там новий храм «Парфенон» з 13 прикордонниками: «Бо це наші 300 спартанців. І щоб на білому мармурі була фраза: «Русский корабль, иди нахуй».

Друга: повернутися в український Крим і на горі Карадаг випили зелений чай з кримськотатарської глиняної піали.

Третя: одягнути неймовірно гарний капелюх та обійняти всіх друзів на Книжковому Арсеналі, літературному фестивалі в Києві.

Інші історії

«Я буду захищати невинних». За що іноземці з Марокко, Південної Кореї та Румунії воюють в Україні

«Я буду захищати невинних». За що іноземці з Марокко, Південної Кореї та Румунії воюють в Україні