Війна. Історії з України

Українці розповідають, як вони живуть у війні

«Кожен наступний звук може бути кулею чи снарядом, що влучає у тебе», Роман Закревський, 35 років, Чернігів

від | 15 Березня 2022 | Chernihiv

 

Чернігів щодня бомблять. Місцями немає гарячої води, світла. Є вщент зруйновані дачні райони. Є люди, які у звичайному погребі приватного будинку пережили два бомбардування. Окупанти руйнують школи й дитячі садки, цілять в історичні споруди. «Вчора цілий день безперервно гуділа сирена і ми майже не виходили на вулицю.  Хто лишився, ходить на роботу, але зараз місто напівпусте. Люди стоять у чергах за хлібом і ліками», — розповідає 35-річний Роман Закревський, телеоператор на UA:Суспільне Чернігів.

Роман з дружиною Юлею, п’ятимісячною донькою Василиною і собакою Арчі живуть у підвалі міської лікарні. З ними ще 50 людей і два коти.

Роман прокидається близько шостої: закінчується комендантська година, тож він гуляє з Арчі біля бомбосховища. Якщо потрібні якісь речі — йде за ними додому. Весь інший час перебувають біля сім’ї.

«Дружині страшно виходити на вулицю. Разом готуємо їжу, прибираємо.  Я виношу сміття, поповнюю запаси питної води, облаштовую місця для новоприбулих».

Роман багато фотографує людей, життя в Чернігові. Знімає відео для майбутнього документального фільму. «Регулярно смикаюся від вибухів, коли стою на вулиці на перекурі. Бо це завжди неочікувано. Якщо чесно — намагаюся вижити та не збожеволіти від тих думок і обставин, якими наповнений воєнний час. Хоча розумію завжди — комусь набагато складніше, ніж мені».

Роман каже, що його родина мала кілька можливостей виїхати, але залишилися. «Один раз не вийшло за 15 хвилин скласти життя всіх чотирьох під звуки градів і вирушити до Києва. Пережили той розпач, поговорили. Домовились, що залишаємося в Чернігові. Іншого разу відмовились від пропозиції друга, а потім: відсутність зеленого коридору, історії з соцмереж про те, як розстрілюють цивільних, бої, паніка серед населення. Та й щось мене тут тримає. Не хочу їхати. Хочу пережити це все тут, на рідній землі, а не почути про перемогу десь у Карпатах. Але при першій можливості — відправлю своїх дівчат у спокійне місце. Сам залишусь».

Роман каже, що кожен наступний звук може бути кулею чи снарядом, що влучає у тебе.

«Страшно, що бомба влучить у твій будинок чи будинок твоїх батьків, родичів, друзів. Страшно почути, що хтось із твоїх друзів загинув. Страшно бачити кров. Страшно знімати наслідки війни. Страшно виїхати з міста. Страшно навіть просто йти вулицею. Страшно зробити щось, що допоможе ворогу перемогти сьогодні чи забрати ще чиєсь життя. Страшно від думки, що це ніколи не закінчиться. Страшно так, що вже і не помічаєш тих всіх страхів».

Донька з дружиною, рутина і фотоапарат, а ще віра у перемогу — ось те, що допомагає Роману переживати цей досвід. Він мріє вижити, кожен день наближаючи перемогу. «Ми розмовляли з дружиною про мрію: коли вийдемо з нашого бункера, то прийдемо додому, вип’ємо заникану нею пляшку шампанського, одягнемо найкрасивіше вбрання і всі вчотирьох підемо красиві гуляти містом — дивитись, яким воно стало, зустрічати друзів, обійматися, десь пообідаємо смачно, а потім сядемо в поїзд і поїдемо до друзів у Карпати на місяць».

 

Інші історії

«Де мій Віталік?». Три історії про воєнні злочини росіян в Україні та чому вони загрожують світовій безпеці

«Де мій Віталік?». Три історії про воєнні злочини росіян в Україні та чому вони загрожують світовій безпеці