Алевтина вибралась із пекла — з Маріуполя. Вона народилася та виросла в цьому місті, працювала ведучою ранкового шоу і будила місто словами: «Маріуполь, доброго ранку!». Згодом заснувала власний телепроєкт «Місце сили», адже завжди сприймала місто як щось більше, ніж дім — воно було її силою.

Алевтина з родиною провела в блокадному Маріуполі 21 день. 16 березня вона евакуювалася з Маріуполя і зараз бачить про нього сни: заквітчані вулиці, якими гуляють її друзі. В реальності деякі друзі та сусіди вже загинули, їхні тіла просто залишаються лежати на розтрощених вулицях, а понад 80% будівель зруйновано.

У перший день війни Алевтина з родиною опинилися на околиці Маріуполя: вони з батьками святкували день народження її 12-річного брата. Там вони жили до 8 березня, аж поки ситуація не стала критичною. Будинки підривали вже зовсім поряд, тож родина вирішила дістатися до квартири в центрі. Під обстрілами вони пройшли 7 кілометрів. 

«Коли ми вийшли, обстрілювали мікрорайон. Біля сусіднього будинку ми побачили мертве тіло. Поряд була поранена дівчина, яка благала про допомогу, щоб ми передали комусь, що вона тут. Щоб хтось забрав її в автівку. У нас не було автівки. Ми вшістьох з двома дітками просто йшли пішки», — згадує Алевтина.

Коли родина дісталася центру, на нетривалий час вони відчули себе у безпеці. Голова місцевого ОСББ облаштувала на вулиці польову кухню. Сусіди збиралися разом та готували на багатті, допомагали одне одному. Світла, води, продуктів, зв’язку вже не було багато днів. Бомбосховище будинку було заповнене, але для сім’ї Алевтини відкрили підвал магазину неподалік: там в тісній коморі під землею вони жили вдев’ятьох – з дітьми, батьками та старенькою бабусею.

Щодня Алевтина ходила до місцевого театру. Там збиралися люди і обговорювали, як виїхати з міста без власної машини, чекали на евакуаційні автобуси і «зелені коридори». Однак втішних новин не було. Точкою неповернення стало 16 березня.

Тоді сусіди зібралися біля будинку, аби приготувати їсти. Оскільки не було електрики, готували так: «Розкладали багаття біля будинку. Всі приносили, що було. Такий був суп: багато води, три картоплі та жменька пшеничної крупи».

Алевтина та її рідні піднялися до квартири за тарілками, і в цей момент відчули вибух. Стеля над головою почала тріскатися.

«Ми вийшли з чоловіком на вулицю і побачили, що саме в наш під’їзд, у те місце, де люди розпалювали багаття, впала авіабомба. Утворилася воронка 4 метри десь завглибки. І просто все, що було перед під’їздом, перетворилося на місиво з землі, з-під уламків стирчали частини тіл. Почали відкопувати і витягати людей. Першими витягли два тіла: сусідів Галю та Ваню. Їх накрили покривалом і поклали перед під’їздом». 

Продовжувати відкопувати тіла не було можливості: обстріли тільки посилювалися. Родина прийняла рішення негайно залишити місто на власний ризик.

«Будинки було сильно пошкоджено. Було очевидно, що наступний удар перетворить підвал, в якому ми ховаємося, на братську могилу», — згадує Алевтина.

Батькам було важко ходити, тож вони з братом залишилися в підвалі, а всі інші члени родини вирушили пішки, під обстрілами, до найближчого селища. Вони йшли майже добу, аж поки дісталися до знайомих в селищі неподалік.

Алевтина весь час плакала. Вона розуміла, що якщо вона не повернеться за батьками зараз, то, певно, вже ніколи не побачить їх живими. Вона вмовила знайомого на машині повернутися разом з нею до центру міста і забрати рідних. За цей час ситуація стала ще страшнішою – дорогу біля дому вже було зруйновано, а будинок пошкоджено.

Коли приїхали до сусіднього двору, Алевтина побігла до підвалу, де ховалася родина. Рідні були живі, але дуже налякані. Брат доїдав останню жменю сухої вівсянки. Коли вони разом сідали в машину, снаряд розірвався в 30 метрах від них. Вибило заднє скло машини. Їх оглушило, однак вони змогли їхати та вибратися з міста. Снаряди весь час розривалися поряд. З селища родині допомогли виїхати до Запоріжжя, а звідти вибрались вже на евакуаційному поїзді.

Через всі російські блокпости, під обстрілами Алевтина провезла з собою український прапор. Вона вірить у те, що колись повернеться відбудовувати улюблене місто.

«Мені хочеться волати на весь світ про те, що відбувається в Маріуполі. Я розумію, що люди, які не були там, просто не можуть уявити собі, яке там пекло. Це просто не може відбуватися в 21 столітті. Найстрашніше те, що там, на місці, ти перестаєш боятися смерті. Ти не дивуєшся, коли помирають твої сусіди або друзі, не відвертаєш очей від мертвих тіл. 

Я хочу кричати: «Врятуйте мій Маріуполь. Врятуйте мою душу. Врятуйте тисячі життів». І хоча я вдячна всім, хто прийшов на допомогу нашій родині, всім, хто нас приймає та підтримує, я не знаю, чи хтось почує та зрозуміє мій крик».