Війна. Історії з України

Українці розповідають, як вони живуть у війні

«Відкриваєш вікно — і бачиш чорні та безлюдні багатоповерхівки. А ще недавно Буча була затишною та світлою. Не віриться…», — Вікторія Куриленко, 46 років, Буча

від | 14 Березня 2022 | Kyiv region, Війна. Історії з України

 

Illustrated by Nastya Kryvonosiuk

«Із магазину вивозили тачку з продуктами  і на неї накидувалися люди, щоби встигнути щось схопити. Не вірилося, що ми теж учасники цього дійства», згадує 46-річна Віка, сценаристка в мирному житті. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну, разом із трьома дітьми вона була в Бучі на Київщині. Вже за кілька днів Буча опинилася центром бойових дій. 

У місті гуманітарна катастрофа.

Війна прийшла в Київську область у перші ж дні повномасштабного вторгнення Росії на територію України. Місто намагалися захопити, йшли активні бої, тож Віка з чоловіком та трьома дітьми 5-річною Маринкою, 10-річним Марком та 20-річною Машею періодично спускалися у підвал.

«Він не був облаштований під бомбосховище, там було небезпечно, а ще дуже холодно й волого. Тож ми йшли туди тільки в крайньому випадку. Доньки трималися краще, а син був дуже наляканий, постійно нас туди тягнув», згадує Вікторія. 

Через кілька днів зникло світло й опалення. Сусіди раз на день збиралися у третьому під’їзді біля електрогенератора зарядити телефони. У перші дні війни продукти можна було купити в магазині, вистоявши велику чергу. Але його розбомбили, і люди розтягнули з-під завалів усе, що лишалося. Деякі супермаркети роздавали продукти просто так. 

Тим часом війна підходила все ближче. У сусідній будинок влучив снаряд, щось підірвали поруч на залізниці, біля школи сина стояли розкурочені танки та велися гучні бої. Сім’я Віки не наважувалася тікати, а в підвалі проводили вже ночі й дні. Бучу на той момент вже окупували росіяни. У під’їзд принесли пораненого сусіда — йому стріляли по ногах із російського БТРу. Чоловіком опікувалися усім будинком, він вижив.

«Світла вже не було, але навіть з ліхтариками та свічками ми були дуже обережними, щоб ніхто не помітив нашу присутність. Мобільного зв’язку також не було він ледь пробивався тільки в одному місці на балконі. Відкриваєш вікно і бачиш мертве темне місто, чорні та безлюдні багатоповерхівки. А ще недавно Буча була затишною та світлою. Не вірилося у такі зміни», каже Віка. 

Вона згадує: перебування у темному та сирому підвалі затягує. «Впадаєш у якийсь анабіоз. Почуваєшся в примарній безпеці, це паралізує волю і вийти назовні стає все важче».  Наснаги рятуватися Вікторії додали друзі, які прибігли з Гостомелю. Їхній будинок розбомбили, тож вони з двома дітьми під обстрілами, повз тіла загиблих і знищену техніку добралися до Бучі. Дві сім’ї порадилися і зрозуміли: треба тікати, адже стає все гірше. Зранку зібрали найнеобхідніші речі у невеликі наплічники й під обстрілами добігли до Ірпеня. Там у парку довелося впасти на землю. 

«Десь поруч були вибухи та кулеметні черги, хтось перестрілювався буквально у нас над головами. Чоловік закрив собою 5-річну доньку. Коли все стихло, побігли далі. Ще кілька разів доводилося падати, адже скрізь лунали вибухи та постріли, летіло скло», — каже Вікторія. 

«Голова розривалася від гучних звуків. Все було, як у якомусь бойовику. Якби мені хтось сказав, що я братиму в такому участь, я не повірила би».

Врешті сім’я добігла до українського блокпосту та зайшла у евакуаційний автобус. Його також намагалися обстріляти, але люди неушкодженими доїхали до Києва.

«Вже коли ми виїхали, у підвалі нашого будинку жінка народила немовля, а сусідній під’їзд розбомбили. А ще розбомбили газопровід, і тепер в Бучі немає газу це єдине, що у людей залишалося, щоб хоч якось продовжувати жити. У нашому будинку досі лишається кілька сімей та 20-30 пенсіонерів», говорить Віка.

Зараз вона у Сваляві у своєї однокурсниці. Планує їхати у Німеччину до друзів, але син прихворів, тож Віка поки не наважується вирушати в дорогу. Її чоловік лишився в Києві, записався в тероборону. «Він науковець і не має військового досвіду, але принципово не хоче нікуди їхати, хоче боронити столицю, щоби нам було куди повернутися», каже Віка. 

І додає: «Душа болить за будинок. Там лишилося все життя, зокрема фотокартки моїх батьків, яких вже немає в живих. А попереду повна невідомість». 10-річний Марк періодично каже: «Поїхали додому, в Бучу». Але й сам розуміє, що повертатися сім’ї зараз нікуди.

Інші історії

«Де мій Віталік?». Три історії про воєнні злочини росіян в Україні та чому вони загрожують світовій безпеці

«Де мій Віталік?». Три історії про воєнні злочини росіян в Україні та чому вони загрожують світовій безпеці