Illustrated by Oleksandra Fedarkova
Закривавлена молода жінка з малою дитиною на руках — ці фото 33-річної Юлії Матвієнко з Чернігова розлетілися соцмережами. Зараз під її вікнами у 9-поверховому панельному будинку в центрі міста — величезна яма від російської авіабомби. Юлія пам’ятає вибух і як її квартира на другому поверсі почала падати на неї та її дітей. Вона тоді йшла на кухню, а троє її дочок — рік і 2 місяці, 4 та 7 років — сиділи на пледі у коридорі, найбезпечнішому місці за правилом двох стін.
«Все падало, сипалося. Дітей теж завалило, я почала їх вигрібати, вивела на вулицю, — згадує Юлія. — Я нічого не розуміла, нічого не відчувала, навіть болю, хоча з мене текло багато крові. Це було страшно».
Чоловік Юлії — військовий. Коли Росія почала наступ, він зателефонував і сказав, щоб Юлія їхала до його мами за місто. Мовляв, невідомо, що буде далі, а там принаймні є їжа, вода, рідні. Юлія з дочками прожили за містом тиждень, ховаючись під час обстрілів у підвалі сусідів.
«В 2014 році я все це пережила у Северодонецьку Луганської області. І обстріли, і шум літаків, що скидали бомби, і бомбосховища та холодні підвали, і відсутність світла, води та зв’язку, і брак їжі — весь цей страх. Зараз усе в сто разів гірше».
Коли російські війська почали підходити до околиць міста, Юлія вирішила, що у Чернігові буде безпечніше і повернулася додому. Бомба прилетіла буквально за пару годин.
«Чоловік наступного дня їздив, зняв відео. Наш другий поверх, всі наші вікна, балкон — все знесло. 80% квартири зруйновано. Все в уламках скла, всі речі зіпсовані».
Військові відвезли родину до дитячої лікарні. На щастя, на дочках не лишилося навіть подряпин, їх передали тітці. В Юлії — закрита черепно-мозкова травма та струс мозку, вона втратила багато крові. Їй зашили вухо, обличчя, великий поріз на руці. І перевели до обласної лікарні.
Того ж дня російська армія поцілила у школу. Ті, хто вижили, опинилися з Юлею в одній палаті.
«Обличчя в дівчат зашиті повністю, очі не бачать, комусь треба міняти хрусталик, комусь взагалі око видалили, дуже багато різних інших травм, — розповідає Юлія. — Вони думали, що у підвалі школи буде безпечніше. Ну, школу знесло повністю».
Юлія мала лежати у лікарні два-три тижні, але її виписали за 7 днів — місць мало, постраждалих багато. Ще якийсь час жила у сестри чоловіка — без зв’язку, води, газу і світла. Згодом чоловік вивіз їх з дочками до Львівської області. Юлія змогла взяти з собою лише документи та телефон.
«У Чернігові жах. Вже прилетіло й в ту лікарню, у якій я лежала. Людей просто у черзі за хлібом розстріляли. Там страшно. Молодша, коли чула вибухи, одразу починала плакати й кричати (через це одного разу, ще за містом, нас вигнали з підвалу). Зараз нормально — може, не пам’ятає. А старші дочки дуже бояться навіть зараз».
Коли говоримо, чую, як старша, Ніка, просить маму закрити штори. «Звикла до світломаскування», — пояснює Юлія. Ніка боїться всього. Боїться, коли на вулиці повз їхній будинок проїжджає машина — біжить в коридор, ховається. Боїться гуляти на вулиці — 5 хвилин і в сльози, тягне маму додому. Боїться спати у ліжку — лягає на коврик у коридорі. А ночами прокидається в істериках. Щодня Юлія пояснює їй, що вони в безпеці. Що робити далі, вона поки не вирішила. Каже, страшно і жити з повітряними тривогами, і поїхати за кордон.
«Я втратила все, я з криво зашитим вухом, зі шрамами на обличчі, але мені здається, все має бути добре. Я стала спокійнішою, маю віру у світле майбутнє. Навіть не знаю, звідки в мене такий позитив, — каже Юлія. — Іноді лякає невідомість. Засмучує, що я в чужих людей, а не в себе вдома. Мрію, щоб все це закінчилося. Щоб приїхав мій чоловік, забрав мене й ми повернулися до Чернігова, відбудували місто, знайшли новий будинок і жили, як жили — нормально».
