Illustrated by marikinoo
Кілька днів 43-річна підприємниця Тетяна не виходить на вулицю. В її рідному Херсоні тиждень йде війна, і виходити заборонили, щоб вберегти життя місцевих. У місті повно російських військових. Вони стріляють в усіх, кого зустрінуть, грабують продуктові магазини та залякують містян.
З Тетяною зідзвонюємося 1 березня близько 16-ї години. Розмовляємо під звуки пострілів. Тетяна живе з 13-річною донькою на першому поверсі багатоповерхівки. Вони завжди готові бігти до підвалу. Але укриття переповнене людьми, тому вони йдуть туди, тільки коли сильно гримить.
Тетяна дізналася про війну по телебаченню та від знайомих. У сусідні міста зайшли російські війська з Криму, окупованого РФ у 2014-му.
«Стріляли з обох боків так, що просто жах. Росіяни палили очерет, стріляли з «Градів» (реактивна система залпового вогню) по сусідніх селах. Люди залишилися без домівок. Коли [російські військові] зайшли в місто, вони почали грабувати магазини. Ані місцеві, ані волонтери з того часу не можуть заїхати чи виїхати. У нас блокада», — каже Тетяна.
У районі, де мешкає моя співрозмовниця, супермаркети зачинені. В один маленький магазин стоїть черга з 300 людей. Карткою розрахуватися не можна. До банкоматів — черги з 200 людей. Заправки закриті, бензину немає. Виїхати з міста неможливо. На вулицю виходити страшно. Але в Тетяни з донькою є невеликий запас продуктів.
«1 березня неможливо було вийти на вулицю — такі перестрілки були. Стріляли в усе. Було чутно і глухі звуки, і автоматну чергу, і кулеметну — все, що можна. Я вже почала розумітися на цій техніці», — поспіхом розповідає Тетяна, а в цей час з вулиці лунають постріли.
Жінка говорить, що війна змінила все. Хоча досі не вірить, що з нею це відбувається. Тетяна не вважає себе панікеркою, намагається зберегти спокій заради доньки. А ще в неї є старенька мама, яка лишилась одна на дачі без грошей та продуктів. Вижити допомагають сусіди.
«Таке враження, що життя припинилося. Нічого не хочеться взагалі. Тільки щоб все це закінчилося, — розмірковує Тетяна. — У нас люди стали повністю рівні: всі допомагають одне одному, хтось — дітям, хтось — стареньким, хтось — тваринам».
Планів на наступний день Тетяна не будує. Каже, що завтра більше не існує. Щодня вона прокидається з думкою, чи жива, і вірить, що українські військові відстоять місто.
