Мар’яні — 26 років, киянка. Вона досі не може повірити, що в Україну прийшла війна. Мар’яна на восьмому місяці вагітності. Рахує тижні до народження сина. Робить це в підвалах під час обстрілів. 

Раніше Мар’яна працювала консультанткою у магазині. Гарно вбрана, із зачіскою та мейком, вона любила гуляти в рідному районі Лівобережки. Про війну дізналася від чоловіка. Але не сприйняла його слова всерйоз.

«Чоловік розбудив о п’ятій ранку. Ми готувалися до пологів, тому найнеобхідніші речі в мене вже були зібрані. Чоловік вирішив: йдемо у підвал. Нас пустили у підвальне кафе, але там було дуже важко».

«Я не спала, сильно боліла голова, ледь не втрачала свідомість. Ще дуже болів живіт, було важко дихати», — згадує Мар’яна.

Спочатку подружжя не наважувалось виїхати з Києва. Не хотіли залишати в квартирі 83-річну бабусю з цукровим діабетом. До того ж, думали, що все завершиться швидко. Але родичі та знайомі закликали виїжджати, і на п’ятий день війни Мар’яна з чоловіком зробили це. Бабуся не захотіла залишати свою домівку і залишилася вдома. Каже, що пройшла Другу світову війну і переживе й цю.

За містом у друзів безпечніше. Дівчина намагається тримати себе в тонусі та не нервувати. П’є заспокійливе, щоб вгамувати паніку.

«Найбільший страх — що не зможу побачити рідних і друзів. І що не буде куди повертатися, — зізнається Мар’яна, ледь стримуючи сльози. — Між тим, багато друзів пішли на війну захищати нас, і я вірю, що вони допоможуть нам пережити це все. Я і моє оточення — мій чоловік, наші друзі, знайомі — всі нас підтримують, і це дає мені віру, що все це закінчиться».

Мар’яна каже, що війна змінила її цінності. Раніше чогось постійно бракувало: грошей, косметики, чогось іще. А тепер просто хочеться спокою. Хочеться, як і раніше, чекати народження дитини і спокійно гуляти рідною Лівобережкою. Хочеться більше часу проводити з близькими людьми. А поки мрія одна — щоб війна закінчилась.