«Що в нашу квартиру в Маріуполі потрапив снаряд і вона згоріла, я дізналася випадково із соцмереж. У квартирі могла бути моя бабуся. Ми просили її спускатися в укриття, але чи була вона там у момент удару — невідомо. Зв’язку з рідними немає вже два тижні», — розповідає 21-річна Катерина Радик.
В оточеному й розбомбленому Маріуполі в неї залишилося дві бабусі, дідусь, дядя з молодою родиною, багато друзів та найкраща подруга, яка ще в лютому готувалася до весілля.
«Буквально перед війною ми обирали з нею квитки в Італію, щоби в березні організувати там весілля. Чи жива зараз подруга, я не знаю. Вона жила по сусідству, до останнього під обстрілами провідувала моїх рідних. Із фотографій з інтернету я дізналася, що у її дворі зараз величезна воронка від вибуху, а зв’язок із подругою обірвався».
Сама Катя останні кілька років жила в Києві, вивчала культурологію та працювала в сфері культури. У перші дні війни навіть планувала приїхати в Маріуполь, вважаючи, що там буде безпечніше, адже місто за 8 років вже навчилося жити в умовах можливих обстрілів. Але потім в місті зникло світло, і Катерина втратила зв’язок з усіма рідними. Подекуди дзвонила тільки подруга.
«Вона ходила до моїх бабусь і дідуся, незважаючи на те, що будинок навпроти вже горів. На її очах в нього влучив снаряд. Люди в Маріуполі звикли до війни і не так боялися обстрілів, як на більшості території України. Саме тому багато маріупольців до останнього не спускалися в укриття і не хотіли виїжджати. Можливо, це така форма посттравматичного розладу — приглушене почуття самозбереження. Саме тому мої рідні не виїхали, коли це ще було можливим», — говорить Катя.
Якийсь час у Маріуполі залишався слабкий зв’язок біля колишнього офісу мобільного оператора. Туди з’їжджалися люди з усього міста, щоби просто відправити коротке смс рідним: «Я живий» або «Наш будинок ще цілий». Утім їздити туди було ризиковано — місто обстрілювали кожні 30-40 хвилин, тож можна було загинути дорогою. Потім і ця можливість зникла.
«З того, що я знаю, люди в Маріуполі зараз п’ють воду з теплотрас і талий сніг. Велике питання, що вони їдять, тому що запаси давно скінчилися, жоден магазин не працює».
Разом із батьками та молодшим братом вона близько тижня прожила у Києві в укритті під сусідньою школою. Останньою краплею став момент, коли в орендовану київську квартиру намагалися вдертися мародери.
«Я піднялася в квартиру, щоб після тижня у сховищі прийняти душ та переодягнутися. Була в квартирі одна, коли двері почали виламувати якісь люди. Я дуже злякалася. На щастя, вдертися до квартири їм не вдалося, вони втекли. Сусіди потім сказали, що це мародери, які представляються працівниками комунальних служб або теробороною, щоби потрапити до будинків».
Після цієї історії сім’я Катерини вирішила виїхати у безпечніше місце. Вдалося знайти перевізника, але автобус не пропустили на блокпосту. Довелося провести ніч на станції метро «Теремки».
«У нас не було нічого для цього. Просиділи цілу ніч у підземці без опалення. Це було фізично важко, але це лише одна ніч. Не уявляю, як важко людям в Маріуполі, які живуть так вже два тижні», — каже Катерина.
Зараз вона виїхала у Німеччину до друзів. Разом вони створили благодійний проект — продаж NFT-малюнків, усі зібрані кошти спрямовують на підтримку Збройних сил України. Також вона зв’язується з іноземними журналістами, розповідає їм про ситуацію в Україні, бо переконана, що лише суспільний тиск може змусити європейських лідерів ще активніше допомагати Україні в різний спосіб. Катя постійно переглядає фото та відео з оточеного Маріуполя, сподіваючись побачити там своїх рідних — живих і неушкоджених.
«Лишатися у ЄС я не планую. Сподіваюся, що дуже скоро зможу повернутися до Києва і буду відбудовувати Україну», — говорить вона.
