Illustrated by Liubov Miau
Катерині 26 років, вона аналітикиня у ІТ компанії та учасниця зеленого руху. Останнім часом Катерина жила у Львові, але за пару днів до початку повномасштабного наступу російських військ вона приїхала до родини у рідний Бердянськ. Нині це місто на півдні України окуповане. Катерина застрягла там разом з мамою, неповнолітнім братом, бабусею та дідусем.
«Було передчуття чогось поганого, але я не думала, що так масово по Україні будуть стріляти. Думала, раптом що, ми з родиною встигнемо поїхати автобусом до Запоріжжя. Але не вийшло, тому що наступ почали з різних сторін. Навіть коли автобуси ще ходили, було страшно, що ми попадемо під обстріл».
Вже за кілька днів після початку повномасштабної війни місто Бердянськ окупували. Знайомі писали, що окупанти їздили по районах, стріляли вгору, а в однієї жінки просто на вулиці забрали пакет з їжею.
Мешканці Бердянська почали виходити на головну площу на протест. Катерина з мамою пішли теж. Поруч із російськими танками вони співали гімн України.
«Там були люди 45-50 років, переважно жінки, тому що чоловіків зараз страшно випускати, мама брату також не дозволила піти, — каже Катерина. — Було багато вчителів з моєї школи. В звичайному житті вони не займаються громадською діяльністю, просто живуть і працюють, але вони вийшли».
Катерина хотіла порізати шини на російській техніці, але сусіди просили цього не робити — мовляв, росіяни можуть відповісти пострілами. Тож мітинг був мирний. Потім Росія запустила ракету на бердянський порт. Ракета пролетіла над людьми, що вийшли на площу. Катерина припускає, що таким чином людей хотіли залякати. Але мітинг тривав, аж поки з міської ради не почали виходити окупанти з автоматами.
Мешканці міста, згадує, намагалися говорити з російськими військовими. Ті були відверто здивовані, чому їм не раді. Казали: «Ми ж вас приїхали захищати та визволяти». «Але поки “визволяють” лише від води й інтернету», — каже Катерина.
Коли окупанти заходили в місто, вони пробили водогін та поранили працівника водоканалу, який поїхав його лагодити. Стріляли й по інтернет-кабелям, тож інтернету в місті майже ні в кого немає. Мобільний зв’язок у Бердянську теж нестабільний.
Команда міської адміністрації заявила, що ніякої офіційної співпраці з окупантами немає й ситуація контрольована — водогін лагодять, питну воду розвозять по районах, світло, що зникало на околицях міста, теж намагаються відновити. Магазини працюють пів дня.
«Я боюся втратити близьких і друзів у інших містах, особливо тих, які перебувають під сильними обстрілами. Може бути якась облога, і закінчиться їжа й вода — цього боюся. Боюся боїв під Маріуполем, тому що знаю, що там багато російської техніки, і ще й з Бердянська до них їдуть на підкріплення. Боїюся великих втрат. Кожна наша втрата — це дуже-дуже боляче».
Коли лунають сирени, родина Катерини сидить у коридорі. Підвалу в них немає. До найближчого бомбосховища — п’ять хвилин пішки. Проте воно розраховане на невелику кількість людей, до того ж йти до нього відкритою дорогою під обстрілами небезпечно.
«Війна стає буденністю. І це дуже лякає. В перші дні весь час трусило від вибухів, а зараз – ну бахнуло і бахнуло, відійшла від вікна. Не хочеться, щоб ми до цього звикали. Я мрію, щоб було, як раніше — з нашим Донбасом, нашим Кримом, без війни, без Росії. Щоб ми відповідали за своє майбутнє самостійно. Хочеться не думати, що ти можеш не повернутися. Хочеться бачити своїх друзів. Хочеться нормального життя. Хочеться планувати на місяць вперед. Принаймні на день вперед».
