Альона з чоловіком і кішкою живе в Сумах. Їй 27 років, вона перекладачка, репетиторка й редакторка англомовного журналу з економіки. Про те, що почалася війна, почула по телефону.
Пригадує 24 лютого так: «Десь о пів на шосту чоловіку зателефонував друг: сказав, що дитині не треба йти в садочок і що на кордоні стоять танки. А в мене батьки не так далеко від кордону, в Шосткинському районі. Почала всіх обдзвонювати».
Сумській області не пощастило з розташуванням. Російські окупанти нищівно бомбардують і обстрілюють Суми й навколишні райони. Проте Альона з сім’єю залишається.
«Я не виїжджала. Не було навіть такої думки, тому що хочеться відстояти свою землю. Хочеться боротися».
Зрештою, вибратися з Сум зараз складно. Щодня загрози авіаудару або артобстрілу. На днях росіяни розстріляли на околицях цивільний автомобіль. Всередині була сім’я з трьома дітьми, серед яких немовля. Жінка загинула.
Альона розповідає, що в перші дні були величезні черги до банкоматів, аптек і продуктових крамниць. Далі всі мобілізувалися: почали готували коктейлі Молотова, шити одяг для тероборони й українську символіку, робити протитанкові їжаки. Друкують листівки «Суми встоять», чіпляють українські прапори. Створили групи взаємодопомоги в Вайбері і Телеграмі: «У ці дні бачу одне: люди об’єдналися».
Зараз у Сумах нагальна потреба в ліках, особливо для екстрених ситуацій. Альона збирає списки і шукає необхідне по людях і аптеках. Скажімо, нині є спреї від болю в горлі, ліки від холестерину, очні краплі. Інших немає.
Волонтерство — частина щоденного графіку. Через війну дівчина втратила репетиторство. Тож зосередилася на журналі та спілкуванні з іноземцями. Надсилає від імені Сумського державного університету листи закордонним партнерам і вченим. Розповідає перевірену інформацію про Україну.
«Мій день починається з того, що телефоную рідним і питаю, чи все добре. Постійна тривога за них. Маю рідних не тільки в Сумській області, а й Києві, Харкові. У Харкові складно, там є моя подруга з маленькою дитиною без зв’язку. Я не знаю, як допомогти».
Каже, що в неї з’явилася нова звичка — постійна готовність бігти в бомбосховище з речами і кішкою.
«Перші вечори сиділи в укриттях. Сну повноцінного немає. Буває, що зранку відразу в укриття. Постійно моніториш новини, здригаєшся від звуків на вулиці. Потім повертаюся до робочих обов’язків. Наразі хочу працювати по максимуму, поки є світло й інтернет».
Переживати війну допомагають зв’язок із рідними, побут. Особливо приготування обіду, прибирання.
«Повноцінно, як раніше, це робити не можу. Є тривога. Заспокійливих не п’ю, але рятуюся роботою, повсякденним життям. Заспокоює чоловік, і я його… Так і живемо. Ще, напевно, рятує бажання допомогти комусь, чим можемо».
Альона вірить у перемогу України. Відповідає, що це перший пункт у її плані на близьке майбутнє.
«Я не знаю більше такої сильної нації. Планую народити діточок, жити в Україні. Не хочу їхати. Не знаю, яка буде ситуація, але буду захищати свою країну, відстоювати, допомагати, де треба. Я вірю, що в нас буде яскраве майбутнє».
