Illustrated by Liubov Miau

«У мене померла мама. Від снаряда. Шість днів тому. А я так далеко від рідних», — говорить 22-річна Юлія Яшнікова. Півтора місяця тому вона полетіла до Таїланду. Війна застала її там.

Третього березня о 12:15 за київським часом снаряд упав на 21 школу у Чернігові, де перебувала вся сім’я Юлії. Мама, тато, брат і тітка. «Брат був в укритті, а мама, тато й тітка вирішили чомусь вийти провітритись і поговорити про плани на майбутнє. У цю мить я каталась на гідроциклі по морю. Коли я тут, у Таїланді, одягала рятувальний жилет, у Чернігові стався вибух і моєї мами не стало. Я дивилась на захід сонця і не могла зрозуміти, що не так. Мені було добре, але щось відчувалось. Про те, що мами не стало, я дізналась лише наступного дня».

Одним з останніх повідомлень, яке мама написала Юлії, було це: 

«Всіх убити вони не можуть, а тільки тих, кому судилося. Та я ще буду жити. Скоро бузок». 

Спершу Юлія дізналася, що розбомбили школу. Потім хтось сказав, що мама і тато в лікарні. Проте виявилося, що в лікарні тато і тітка, мами немає.

«Тато вийшов на зв’язок і сказав, що не знає, де мама. Ніхто не знає, де мама. Він плакав, а я не могла зрозуміти, чому».

На пошуки мами пішов вечір і ціла ніч. Під ранок Юлія заснула, а коли прокинулась, каже — усе зрозуміла.

«Це ніби відкриваєш підвал — а там правда. У своїй голові я ніби лягла поруч із мамою на землі. У Чернігові ще чекали закінчення комендантської години, щоб перевірити ще одну лікарню. Але я ніби вже відчувала, що мама поруч. Вона ніби взяла мене за руку… І зникла. Тоді я все зрозуміла».

Маму Юлії знайшли у морзі, упізнали за одягом та обручкою. «Татові не показали її обличчя. Коли снаряд влучив у будівлю, мама стояла близько до вікна». 

«Мама в раю, а мої рідні — у пеклі. А я — за сім тисяч кілометрів», — каже дівчина.

Наступного дня Юлія зібрала усі сили та спрямувала їх на евакуацію рідних — тих, хто лишився в живих. Коли вони вже були в безпеці, видихнула з полегшенням.