Illustrated by Mari Kinovych

Дар’ї 25, вона з Актобе, другого за розміром міста Казахстану. У Харкові здобула вищу освіту, а тоді вийшла заміж за українця Сергія та купила квартиру в харківській новобудові.

Дар’я хотіла бути в місті і тоді, коли в українських ЗМІ стали з’являтися перші матеріали про тривожні валізки, і тоді, коли в четвер, 24 лютого, близько 5 ранку почулися перші звуки війни.

«Ми відмовлялися вірити в те, що це відбувається, — розповідає дівчина. — Тому не мали заздалегідь страху і не намагалися поїхати».

Коли на п’ятий день війни окупанти обстріляли цивільні райони Харкова, пара вперше по-справжньому злякалася: «Мій чоловік із батьками стали тиснути на мене, щоб спробувала доїхати до Львова, а вже звідти мене як громадянку іншої країни перевезли б до Казахстану через Польщу. Але проблема в тому, що якщо ти застрягнув на сході, то мало хто тобі допоможе».

На Південному вокзалі Харкова, куди дівчина із чоловіком приїхала за три години до відправлення евакуаційного потяга, хаос. «Коли ми прилетіли на перон, вагони вже були забиті, двері закриті, а на пероні стояв натовп тих, хто не вліз». Довелося чекати на наступний поїзд. Але залізши в нього та побачивши, що сидячих місць вже не лишилося, а весь коридор купейного вагону забитий людьми, Дар’я миттю вискочила з потяга:

«Я боялася всього — натовпу, бути без чоловіка Сєрьожи, стояти поруч із вікном, на якому жодного захисту і через яке може прилетіти. Я вийшла і розплакалася. Напевне, це була панічна атака».

Виїжджати машиною Дар’ї було ще страшніше. На дорогах, що йдуть на Харків, ведуться бої. Виїжджаючи, можна потрапити під обстріл — як наземний, так і з повітря. В цій патовій ситуації багато харків’ян ведуть боротьбу онлайн — пишуть коментарі, доводять щось, сперечаючись із росіянами. Дар’я теж не випускає телефон із рук, але як донька авторитарного Казахстану не очікує серйозних протестів в Росії. «Я знаю, що наш президент дуже чекає на бунти в Росії. Але я також знаю, що це таке — вирости на державній пропаганді. Тож, на мою думку, на вулиці вийде якийсь мінімальний відсоток. По-перше, тому, що вони банально бояться потрапити в каталажку. По-друге, через менталітет».

Поки що Дар’я закликає всіх українців не опускати рук та вірити в майбутнє. Бо впевнена: воно в України точно є.

Дар’я просить публікувати її історію без прізвища та фотографії — боїться, що коли повернеться в Казахстан, опиниться в небезпеці.