Illustrated by Liubov Miau
— Бабулік, ви не проти, якщо я напишу про вас коротенький текст?, — запитую свою стареньку в нашу першу розмову після тягучої чотириденної паузи. В тому районі Харкова, де вони живуть, не було електрики, і зарядити телефон було неможливо. Весь цей час ми не знали, де вони і чи в порядку.
— Ну то напиши, тільки не пиши, що тут все харашо. Скажи так: старі дід і баба чотири доби сидять без світла, без інформації. Не працював телевізор, радіо. Жили при свічках.
Я пишу: там недобре.
Моїй бабусі Аллі родом із Луганщини — 84 роки, дідусеві Толі, який народився у Сумській, — 89. Дитинство обох минуло під звуки снарядів Другої світової, тепер ракети російських окупантів акомпонують їхній старості. Бабуся каже, що всяким знала Харків, куди переїхала в 1959, але нині, дивлячись на фотографії зруйнованого міста, обливається слізьми.
В укриття старенькі не спускаються, бо бояться не добігти, тож під час обстрілів переходять в коридор. Довго в ньому не висидіти, бо місця небагато і табуретки незручні — ноги затікають, а спина починає боліти. Вікна квартири, що виходять одразу на три сторони, досі не заклеєні — бабуся вважає, що саме по таких вікнах ворог визначить, куди стріляти, і тому відмовляється заліпити скло. На вулицю намагаються не потикатися, хоча в останній день зими вирішили ризикнути.
«Ми довго не виходили, бо все бухкало та бухкало. А то вже думаю: ладно, вийдем. По-перше, треба хоч трохи ногами походить, а по-друге, може, щось купимо із зелені. Виходимо, а сусід знизу каже: «Вы куда? Нельзя». Я йому: «Нічого, Жора. Зараз мусор винесем, подивимось». Винесли, все мовчало. Ми пішли до «Сільпо» — закрите, але черга перед ним стоїть. На базарі теж порожньо. То ми почвалали додому. Вже там дізналися: біля ринку, де ми були, в землі застрягло дві ракети — не розірвалися. Розірвалися інші, трохи далі».
Круп та заздалегідь замороженого м’яса вистачить ще приблизно на місяць, тим часом сусіди з їхнього та сусіднього будинку підгодовують їх по можливості — то яєць принесуть, то свіжу хлібину. Куплений за пару місяців до війни холодильник дивом підтримував температуру в морозилці чотири дні без електрики, і бабуся тепер розмовляє із ним, коли проходить повз: «Який же ти молодець, яке ж тобі спасибі».
На «після війни» у наших стареньких серйозні плани: бабуся мріє поїхати в Росію та в якийсь творчий спосіб спаплюжити могилу Путіна, а дідусь хоче подарувати мені на день народження свій найбільший скарб — відеокамеру, яку я лишила в Харкові як запоруку того, що повернуся в своє місто до своїх. І поки між нами кілометри неба, яке розкроюють звуки сирен, я думаю про незаклеєні вікна та про цю відеокамеру, на яку обов’язково запишу ще і своїх стареньких, і відбудований український Харків.
